Дзвiниця перевод

ДЗВІНИЦЯ
© Copyright: Єлена Дорофієвська 2020

Високу дзвіницю сміху її сколихуй,
розгойдуй якщо не подихом — придихом-птахом,
щоб сіявся світом по колу блаженний вихор
гарячого гніву, холодного смутку. Так о
вечірній порі, зігріваючи клекіт секунди,
серцем по клавішах мусиш вітри ганяти —
ніжні мусони від приязні до огуди,
цілунки в повітря та крихти сухої м'яти.
Хай би сміялась — обняти її, вхопити,
стерти, забути, викохати, сховати...
Хочеться пити. А втім, і чого б не пити,
коли у марудній облозі тісної доби ти —
лише незамінний суглоб для своєї ж хати.
Десь за три моря дзвіниця по хмарах креше,
простір здригається, схід розтуляє око.
Усмішка відчаю вперше тривожить. Вперше —
щемко й жорстоко.

========================

Всколыхни высокую звонницу её смеха,
раскачай дуновением невесомым как птица,
вихрем блаженным по самый край света
гнев жгучий с хладной печалью слетится.
Сердцем по клавишам, согревая клёкот секунды,
по вечерней поре будешь ветры гонять на закате,
смещая нежные муссоны от приязни до хулы,
ветреные поцелуи, да фрагменты сушеной мяты.
Пусть бы смеялась - взять её, обнять, ухватить,
стереть, позабыть, отлюбить, собою прикрыть...
Хочется пить. Впрочем, что и не пить,
сжатым во времени, всем, чем ты можешь быть -
лишь неизменным фрагментом своей же избы.
Там, за морями, крушит звонница облака,
мир весь дрожит, восход раскрывает око.
Улыбка отчаяния впервые тревожит. Пока -
трогательно и жестоко.