Прокидайся, ненько!

Чому ж не співаєш, "вільна" Україна?
Сиріткой блукаєш, мов мала дитина.
Чому не співаєш, рідна моя ненько?
Мліє за тобою та болить серденько.

Де поділись квіти? Птахи не літають.
Чому не родюча нива золотая?
У широкім полі рясно сходить смуток.
Плачеш у неволі. В чому ж твій здобуток?

Ворогом знедолена, ненько Україна,
міцно засинаєш лежачі в руїнах.
Твої кляті діти будують остроги.
Стеляться ганчір"ям іноземцю в ноги.

Родючую землю хочуть розпродати,
щоб осиротіла селянина хата.
Де ж бо твій барвінок, що цвів під ногами?
Рідну Україну прославляв віками.

Де ж ті чорнобривці, що сіяла мати
для рідного сина, що пішов вбивати?
Він вбивав без жалю маленьку дитину.
Невинною кров"ю залив Україну.

Каже Україна:-"Тому не навчала,
Я ж його жаліла, пестила, кохала.
За гріхи тяжкії його покараю,
до страшного ката, Я жалю не маю."

Прокидайся, ненько! Нехай грянуть грози!
Дощіком рясненьким прольють по дорозі.
Нехай білим цвітом сади розквітають,
Хлопці та дівчата хай пісень співають.