Гiсть

Він прийшов… Вона і не чекала…
– Ну, раз прийшов, прошу, заходь.
Зайшов… Луна молитвою озвалась
– Мене тобі прислав Господь.

Вона ж так Господа благала,
Просила доленьки щодня,
Щоб втрьох світанки зустрічали,
Щоб полюбив її й дитя.

Простяг троянду їй несміло,
Ту, що кольору Надії.
– Тобі, щоб щастя прилетіло,
Щоб збувались твої мрії.

Зайшов ось друга навістити.
– Проходь на кухню й вибачай,
Доньці завдання ще робити.
– Хіба що зробиш тільки чай.

– Давно нікого не чекаю,
Живемо вдвох ми – донька й я,
Ось так життя моє минає,
На то причина є своя.

– Я тут зайшов не на гостину,
Поговорити, просто так,
Хотів принести я новину,
Щоб добрий був тобі мій знак.

Пройшли удвох вони на кухню,
Вона накрила скромний стіл,
Зробила чай, смачні пампухи
Творіння рук її душі.

Про те, про се погомоніли
За чаєм з свіжим пампушком,
Мовчанням щось не доповіли…
– Пора. Пробач. Він встав й пішов.

– Тобі з відходом залишаю
Надію щастя, що знайде
Тебе з донькою. – Я приймаю,
Прочиню двері, хай зайде.

За гостем двері зачинила
І стало боляче їй враз,
Давно вже так не говорила,
Немов вернула давній час.

Пройшла тихесенько на кухню,
Присіла за самотній стіл,
На руки голову схилила,
Озвався в серці щемний біль.

Згадала як колись сиділи
На кухні із коханим вдвох,
Мов голубками воркотіли
Про двох дітей, послав б їм Бог.

Доньку – красуню, наче мама,
Про сина в батька – мужність й честь.
Життя ті мрії розігнало
Немов туман, що щезнув десь.

Донька зайшла, вона й не зчулась,
Була у спогадах сумних,
Сльоза на очі навернулась,
Хоч в серці біль давно затих.

– Я чула, хтось приходив в гості…
І чим образив він тебе?
– Все добре, так, хвилини млості
З давен охопили мене.

Доньку до себе пригорнула,
Життя згадала враз своє,
Чом доля щастя відвернула
І залишала все як є.

Він зрадив їх разом з донькою,
Як в спину ніж удар прийшов.
Чому лишив їх вдвох з малою?
І просто так собі пішов…

Такої зради не чекала
Та сили в собі віднайшла,
Усіх мужчин геть відганяла,
Лише кровинкою жила.

Та вечір цей, як промінь сонця,
Навіяв спогади сумні
І, може, ще в її віконці
Засяє щастя по весні.

Думки від себе відганяла,
Та серце все ж не кам’яне,
Вона б іще того кохала…
Де ж той, хто з донькою прийме?

Її полюбить і дитину,
Хоч та доросла вже, а все ж…
Хто прокладе до них стежину
І зможе їх любить без меж.

Враз донька щиро посміхнулась,
Сльозину витерла з очей,
До неньки міцно пригорнулась
Із непорочністю дітей.

– Матусю, знаю, все минеться,
Бо ти найкраща в світі з мам,
Тобі ще доля усміхнеться
І буде добре втрійку нам.

03.03.2020