Зiрка, яка сяе...

Я познайомився з нею у 2008 році, та досі пам'ятаю її посмішку та ті веселі вогники у зелених очах, той її сміх,відколи ми познайомилися, іноді він досі чується мені вночі, лунає у моій голові, я ще не бачив таких шалених, таких по-дітячому життєрадісних людей. І я знаю, що не зустрічав ще такої дівчини, і не зустріну ніколи. Тож поспішаю до неї так швидко, як можу, мушу бути біля її домівки через два дні. Так, неодмінно треба встигнути, не запізнитися, тільки-но треба буде придбати смаколики для дітлахів. Я завжди згадував про її силу тоді, коли у меня були тяжкі часи, вона допомогала мені йти далі та не здаватися, вона стала для мене найріднішою людиною. У своєму житті вона була звичайнісінькою дівчинкою,зі своїми поглядами на життя, своїми мріями та своїми страхами. Але було те,що відрізняло її від інших. Вона була шалена, вона могла заспівати посеред вулиці, або закружляти у танку посеред магазину, вона зажди посміхалася та веселила усіх оточуючих. Вона була наче сонячний промінець, наче саме життя. Багато людей, у свої часи, намагалися загасити те світло, але це не вдавалося нікому. Були люди, які хотіли забрати собі цю енергію, це сяйво, це життя, але це було їм не до наснаги. Вона була така вередлива, така вільна, така відкрита для кожної людини, така непередбачувана у своїх діях, така жива, така неприступна, така бажана… «Як можна бути такою у цьому світі? Чому вона така дивна? Чому постійно ходить з посмішкою? Я теж хочу бути таким, я теж хочу бути щасливим, я теж хочу посміхатися кожного дня» - багато хто так собі думав. Але чи знали вони скільки болю, у свій час, ця дівчина витерпіла? Чи знали вони, яким тернистим був її шлях, скільки труднощів довелося пройти? Ні…а я це знав, бо з того моменту як ми познайомились та по сьогодніший день ми стали найліпшими друзями та підтримували один одного у скрутні часи щоб не сталося. Всі бачили лише її посмішку та життєрадісність, та лише найрідніші бачили її сльози. Але… все ж таки знайшлася людина, яка тоді загасила її світло. Та хто б міг подумати, що це може бути людина, яка здавалася такою близькою… Всі роки, які вони були знайомі, ця людина видавала себе за іншу. Такої дволикої істоти ще пошукати треба було. Якби вона знала, що в один день її світ зруйнується саме за допомогою цієї людини, вона б ніколи не знайомилася з нею, та ніколи б навіть не задумувалася про її існування. Але жінки вони такі, люблять створювати собі проблеми та зв’язуватися не з тими людьми. Тож… Її світло згасло, прийшли сльози та сум, розчарування, злість, несправедливість по відношенню до її життя, образа на всіх людей… Так, ще небагато тієї енергії в неї було, але чи надовго? Ніхто не знав. З кожним днем промінець згасав, дівчина просила тоді ту людину: «Не муч мене, збережи мої нерви, бо я так довго не втримаюся, не губи мою душу, пожалій, будь ласка. Благаю, зупинись, я не хочу розчаровуватися в людях ще більше. Я не звикла погано ставитися до всього оточення, я хочу бачити лише гарне. Зупинись!!!». Але ні, її не чули. Та і нащо її слухати, коли своя власна шкіра найдорожче, що є? Дійсно, набагато ж краще вдовольняти свої потреби, навіть якщо вони заборонені та на голову не налазять, а на її душу насрать, пробачить, вона ж все завжди пробачає, витримає, куди вона дінеться. Її світ потроху руйнувався, та одного дня зруйнувався зовсім, настала смерть, але не фізична, а духовна. Їй треба було переродитися, бо не стало більше сил жити з усім цим брудом, який на неї вилили, з усією брехнею, якою її обливали, з усім поганим ставленням та наклепом на неї незнайомим людям. Не стало сил знаходити пробачення за всі ті дії, які було зроблено по відношенню до неї. Не стало сили вірити у краще. Така вже вона, темінь, поглинає цілком. «Але, що це там, вдалині? Що за маленька плямка на цьому чорному полотні? Хто це?» - гукнула вона. Це була турбота, підтримка та гарне ставлення до неї від усіх, хто її знав. Вона багато чого значила для кожного, у чиєму житті з'являлася, вона була доброю до усіх, усім допамагала і ось тоді настав час, коли ій потрібна була допомога, ця малесенька пляма надії. Надії на нове життя. І ця маленька плямка дала життя новому сяйву. Світло переродилося, посмішка повернулася, але… Як їй забути весь цей біль? Вона частенько питала мене як ій забути весь цей жах, який відбувався. Вона пробачила все,що було зроблено, вона пробачила всі образи, але все ще пам’ятала й досі пам'ятає той біль. Це потрясіння було найсильнішим у її житті, маленька дівчинка зламалася, а коли її сповістили про смертельну хворобу, яка досить швидко прогресує, вона зовсім розчарувалася у цьому житті… Саме цікаве, що вона заспокоїлася взимку, на початку 2010 року, але було вже запізно, хвороба почала руйнувати її тіло та душу ще восени у 2009 році. І знає вона, чому так сталося, має на це своє пояснення. Все, як і завжди, як і в попередніх життях, одна і та ж сама людина, але різна смерть, яку вона з собою приносить. «Краще б я згоріла у вогні як тоді, коли ще була Катериною Кемпбелл, чи втопилася б, як було у 1456 році, повісив би мене як у 1808 році, коли я була Мері Бетман, чи полишив би помирати від ножових ран, чи може вбив би кулею, так було б легше, ніж повільно помирати та гадати скільки ще залишилося на цьому світі, та чи стане сили знову прийти у нього» - ,ці думки іноді розривали її мозок на частини. Вона часто розповідала мені про свої шалені думки. Але…вона ж розумниця…тоді вона відмовилась раз і назавжди від цієї людини, нащо вона їй була потрібна, така горделива, забита, самозакохана, така ворожа до всього світу, така дурна та сліпа. Тому вона мала шанс вибороти своє життя, їй треба було стати ще сильнішою, довести, що вона гідна цього життя, і тоді вона засяяла б ще дужче ніж раніше. І вона виборола, і вона засяяла ще яскравіше. А та людина, тепер вона мара, лише тінь, про яку усі забули, бо нічого гідного за свої роки ця людина не зробила, нічого гарного також, дівчинці треба тільки не підпускати цю людину знову до себе за будь-яких обставин. Життя того не варте. Оточення пам’ятало цю людину лише як ворожу істоту, яка вважала себе найліпшою серед усіх. А дівчинка? Вона сяяла з кожним днем все сильніше, вона виборола своє право на життя, вона досягла своєї мети та стала найщасливішою жінкою серед усіх, у неї найчудовіший чоловік у світі, бо він вміє кохати, бо він такий як є, і вона вміє кохати, а люди, коли їх кохають, відчувають це. А якщо чоловік відчуває кохання до себе та кохає сам, то він знає все про свою кохану, він знає що з нею не так, як можна робити, а як ні, він знає, чим можна порадувати кохану дівчину, він знає яка у неї душа, та йому спокійно та добре поряд з улюбленою, він не закривається від неї. Вони разом подолали ту хворобу, він був її стіною, а вона була його музою. Вони разом винайшли ліки від усіх негараздів, які намагалися забрати їх щастя, їх час. Також, у неї троє діточок, два синочка та маленька донечка, схожа на неї як дві краплі води, з такими ж зеленими, наче травичка, очами та такою ж жагою до життя, ще у неї свій будиночок з невеличким подвір’ям та своїм чудовим садочком, у якому квітнуть півонії, троянди, маргаритки, волошка та багато інших квітів, а поряд невелике озерце з дивовижними рибками у ньому та лотосами на поверхні дзеркальної води. А ще, вона посадила дерева вишні та персиків, також у неї можна знайти суницю з чорницею, та й куди ж без огірочків з помідорчиками, щоб кожного року куштувати свої улюблені фрукти, овочі та ягоди. Кожного вечора чоловік качає її на гойдалці біля річки, потім обіймає та ніжно цілує у вуста, і вони, взявшись за руки рушають додому. Кожного року вона зі своїм чоловіком та діточками подорожує. Нажаль, хвороба іноді дає про себе знати, вона ще не може повністю реабілітуватися після складної операції, хоч і пройшло вже майже 7 років, але вона гідно тримала та досі тримає цей удар. З неї вийшла гарна турботлива матуся та чудова жінка, бо вона знає,що таке «ми», вона завжди це знала, але тільки гідна людина, яка чиста у своїх намірах та покохала б її душу, могла дочекатися та відчути це. Дивлюся на неї майже кожного дня та милуюся, які в неї живі очі, які гарні. Яка в неї жага до життя, мені б стільки сили. Які в неї гарні та розумні діточки, мої улюблені синочки та донечка. І все в неї добре, багато чого вміє та багато чому ще навчиться. Тож побажаю на сьогодні сили, терпіння та вдачі цій маленькій дівчинці, та продовжу свій шлях далі. Ще далеченько мені крокувати, а вже місяць здійнявся у небо. Я вже йду, кохана, моя ти красуня, моя ти маленька дівчинка, скоро побачимося,я знаю що ти все ще гідно тримаєш удар долі, я це відчуваю. Надобраніч тобі, найсильніша та найжиттєрадісна дівчина у світі! Твій люблячий чоловік вже зовсім скоро повернеться до тебе та поцілує твої рученята. Я впевнений, що встигну до нашої річниці, а також я несу тобі твої улюблені польові квіти. Нехай янгол охороняє твій сон та сноведіння наших діточок. Я кохаю тебе, та завжди буду кохати. Я лише твій, а ти моя, і нехай так буде завжди. Я знаю,щоб не трапилося, ми з усім впораємося.