Сковорода

А я тепер –- немов СКОВОРОДА.
Ні, не начиння з кухні –- а Григорій:
Сама собі –- філософ в щирім горі,
Сама собі –- розрада і біда.
Мені  -- лиш «вуха мертвого осла».
(Цитата з Бендера, ще й зі смішками дрібно!) –-
Де «макрокосм» затято давить «мікро-»*,
Бо в тому «мікро-» -- значно менше зла!
Кричить у магазині продавець.
При вході бабка визвірилась гірше –-
За те, що їй даю дорогу, аби вийшла.
І я вже –- найплохіша  між овець.
Нехай і так. Та марний труд –- втікать!
Бо раптом  –- бозна-хто  серед  дороги
І бозна-звідки шугоне під ноги –-
Щоб чорно, на весь рот, обматюкать!
Кімната. Біль. І сльози. І вікно.
О доле, де ж твоя водиця срібна?
За все важке, що стало непотрібним** –-
Забравши й необхідне заодно!
Отак собі тягнись у всій красі.
Хоч сядь та й плач, а хоч скачи фламенко.
Є в серці український суфікс -енко –-
Та «зайдою» проголосили всі!
Дипломи є –- але нема робіт!
А може –- то така в цім світі гордість:
Нехай, мовляв, покрутить  вчена  морда
Простою підтирачкою  кульбіт!
Порою з хлібом, а порою –- з квасом.
Порою зовсім –- на самій воді.
Усе життя не вистачало часу –-
Тепер не знаю –- де себе подіть!
Усе моє –- пекуче море сліз.
Уся моя –- слабіє Берегиня.
Бо я для Батьківщини –- «ворогиня»,
Бо так затято виштовхнули –- із!
Чи зсунулися з глузду –- добрі люди?
Чи стали в моді -- ненависть і тьма?
Як прийде смерть –- мене уже не буде***.
А як живу –- її іще нема.
Григорій Савич. Як на серці гірко!
Розвалено  калинові мости.
Оце б зробить калинову сопілку,
За плечі  торбу –- та й гайнуть в світи!
До жовтобоких пташок****  голосів.
Бо тут не варт дочікуватись «завтра»:
Своїй землі і роду –- всюди зайва!
Куди не стану –- заважаю всім!!!
Безум’я –- в глузд не втиснуть. Боже милий!
За що –- в  живої! –- забрано життя?!
Нападки звідусіль. Немає сили.
Ще й на сопілці грать я -- не мастак.

* За філософією Григорія Савича Сковороди, людина – всього лиш частинка, «мікрокосм», величезного оточуючого її Всесвіту, «макрокосму», тому закони світу, природи і людини – однакові.

**  Кожна людина має право на щастя і народжується, щоб бути щасливою: адже сама природа зробила потрібне для нас -- неважким, а важке – непотрібним.

*** Смерті  боятись не треба: ми живемо – її нема, а коли вона прийде – нас уже не буде.

**** «Гей ти, пташко жовтобоко…» -- в цій поезії Григорій Савич проповідує скромність, життя в єдності з природою і за її законами як одну із умов людського щастя.
                11.02.2020
Ілюстрація із Інтернету, дякую авторові. Дещо схоже -- такий же холод, колючки і біль.