Офелiя

Arthur Rimbeaud   «Ophelie»  /переклад/
               
                I
Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті
Як біла лілія, Офелія пливла
В прозорому серпанку – незбагненній цноті -
Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне
Білявки привид  темрява краде
Та віковічно вздовж ріки снує,
Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,
В оголені перса цілує,  мов коханець.
Верба тремтить та плаче, душу крає;
Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;
В вільшанику проснувся ранній птах -
Тремтінням крил Офелію стрічає
Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!
В бурхливій річці твоя цнота згасла!
Вітри, що дмуть з північних криг,
Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,
В твоїх думках здійняв буремний вир;
І серце чуло, як спадають роси
Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень
Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;
Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень
Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!
Твоє жадання, наче сніг в багатті тане
Ті сумні марення твій розум не збагне
Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці
- Де ти на березі собі вінок плела –
Там поверх хвиль в прозорому серпанці
Біла Офелія, як лілія пливла…


Рецензии