Зоряний попiл

Дурнощі кажем, коли правду мовим.
Кривда, журба поглинають надію.
Кожен наш іспит складніше за мову,
Гнів та бажання підбурять на дію.

Сумнощі літ є сукупність всіх сум
Тяжкості долі, відсутності сили,
Днів та років, чий лозунг був сум
Щодо питань, як мене не любили.

Що про кохання казати я зможу,
В час, коли правду сказати – проблема?
Слабко тримаю щоденно я ложку,
Знову страждаючи, знову дилема:

Встати чи з місця, де так було тепло?
Хто закохає натуру безумну?
Буде чи рана на брові, як степлер?
Як називати людей всіх розумними?

Полум'я серця яскраво згоріло.
Попіл, як пил, що змітають навіки.
Щастя нема у напої "горілка".
Радість – це пил, що кидають у віки.

Небо сіріє, як колір волосся
Татових локонів. Очі твої
Бачили страх смерті серед колосся,
Взимку ведучи із болем бої.

Холод твоїх відчуттів непомітний
Поглядом ока мого, ще живого.
Я не залізний, але не тендітний,
Щоб бути дзеркалом скла вже кривого.

Зоряний попіл в цигарках табачних
Курить народ, щоб пізнати цей світ.
Дири в легенях вони вже не бачать –
Байдуже це, якщо тане той лід

Темряв незнання законів природи.
Правила гри відчайдушним гравцям
Стануть лише перешкодой пригодам
Та лиш обмеженням творам митця.

Попіл цигар не взлітає угору.
Зоряний пил – це не ангельський слід.
Я вже з дияволом уклав би угоду
Щодо питань, як влаштований світ.

Двері у рай не бувають відкриті:
Раю нема, бо ми в пеклі живем.
Шлях мій до знань був роками проритий,
Я був, як Фауст – повний суті проблем.

В очі кидають той зоряний попіл,
Щоби людина своє щастя знайшла.
Поле – життя, а той пил – це вже опій,
Думка до горя щоб ним не дійшла.

Горе від розуму – мій вже діагноз.
Клініка Фрейда – моя терапія.
Так, не такий я, але це не аверс –
Реверс монети життя – нетерпіння.

Ні, я не хочу бути ще розумнішим,
Бо вже і так я дияволом став.
Нерви б мені дещо трохи міцніше,
Кодекс законів, біблейський устав...

Боже померлий, храни душі дурнів!
Мають надію на тебе вони!
Попіл зорі плоду грішності в урні
Серед сміття, що скидають в лани.