У день Рiздва оповiдання

В Святвечір вітер дув морозний,
Й криштальні зірочки кружляв,
Йшла сирота, втирала  сльози,-
Вологий крижанів  рукав. 

Замерзлі ручки посиніли,
Хустина збилася на  бік,
Шалено серце стукотіло,
А час спинив, неначе, біг...

Сьогодні пані зла  прогнала,
Сирітку,  вилаявши  вслід ...
Багато  лиха та   зазнала
Уже  в свої дванадцять літ.

Не раз побита, жалюгідна ,
Йшла Шура спати до хліва,
Бо пан злобивий і негідний,
Їй в хаті місця не давав.

Ображена і зголодніла,
Вона тулилась до овець,
А на вечерю часто їла,
Лошаті всипаний овес.

Вже звикла Шура ночувати,
В хліві, що підпирав паркан,
І йшла тоді лише до хати,
Як працювати  кликав пан.

Колись, як ще жила матуся,
Ніхто малу не ображав.
Сам пан не раз кравчиню Люсю,
Аж із району викликав.

А так кроїти, шити, ткати,
Ніхто не міг у цім селі,
Робити  добрих справ багато,
Вона спішила на землі.

Вдовою рано  залишилась,
Забрала милого війна,
Без нього дівчинку родила,
Й ростила донечку  одна.

Та Люся  Господа любила,
Йому молилася завжди,
І за кровиночку  просила,
Щоб захищав  Бог від біди.

Та час прийшов, - покликав Люсю,
Господь в оселі неземні,
Лишилась Шура без матусі,
І сумувала день при дні.

Сама на пана  працювала,
Щоб недаремно їсти хліб,
Але постійно відчувала,
Що непотрібна в  цій сім`ї ...

Аж раптом Шура захворіла,
Їй кашель  надто дошкуляв,
В хліві сидіти ж не хотілось,
Та пан до хати не впускав...

Негоду, голод і самотність,
Вона здолати не могла,
Побачила, як в хату гості
Ступили, і сама пішла ...

Підкралась тихо,  несміливо
Сирітка, й стала  на поріг...
А напад кашлю той   жахливий,
Її продати знову  встиг!

Тут злісно вигукнула пані :
-Чому прийшла? Із хати геть!
Тобі вже мало місця в стайні?
Чи хочеш нам принести смерть?

Хворієш, як небіжка мати!
Сухоти нащо нам твої?
Не стану я тебе  тримати,
У колі власної сім`ї !

Тепер уже не в хлів прогнала,
Сказала: «Хай собі іде!»
І думати вона не стала,
Де нічку Шура проведе.

Ось рипнула підступно хвіртка,
Своїх вона не чула  ніг...
На вулиці темніло швидко,
Скрипів під валянками сніг.

А скрізь,  в хатах вогні світились,
Столи ломилися   від  страв...
Та в Шури ледве серце билось,
Й сльоза стікала за рукав...

У скронях важко гупотіло...
Вже не здолала далі йти,
Й здавалось, зараз змерзле  тіло,
Душа залишить назавжди...

Не пам’ятає, як до хати
Чужої близько підійшла,
І стала нишком прислухатись,
Як Богу линула  хвала.

Лише побачити зуміла,
Дітей, що вилізли на піч,
І разом з рідними уміло
Співали: «Тиха, дивна   ніч».

Цю пісню з мамою раніше,
Й вона співала у  тиші ,
І наче кригу розтопивши,
Торкнувся спів її душі.

-Мій, любий Спасе! - простогнала,
І впала важко під вікном...
Враз в хаті тихо-тихо  стало,
Різдвяний змовк, на мить,  псалом...

Схопивши на ходу кожуха,
Господар кинувся на двір,
Де лютувала завірюха,
І вітер вив, неначе звір.

Він чув глухий удар із хати,
І серце скерувало:  йди!
Бо в непогоду цю пихату
Зазнав, можливо, хтось біди.

Він під вікном сліди побачив,
Що криво від воріт тяглись... 
А у заметі дві дитячі
Долоньки здійнялись увись.

-О, Боже добрий! Це ж дитина!
Звалилась бідолашна з ніг...
Спадала зношена хустина,
А на обличчя сипав  сніг.

Він дівчинку узяв на руки,
І обережно в хату вніс...
Картина викликала  муку!
Й не стримала дружина сліз.

Взялась швиденько   роздягати,
Змогла ледь валянки зтягти...
І стала чаєм напувати,
Щоби відігріти  і спасти.

Відкрила Шура оченята,
І тихо мовила: де я?
Невже із мамою і з  татом
Вже славлю Господа ім‘я?!

Про дивну ніч мені співала
Завжди матуся в день Різдва...
А потім рідної не стало...
Господар маму поховав...

-Тепер я з рідними у небі?
Чи звідки линув гарний спів?
-Тобі журитися не треба,
Все добре! Ти спокійно спи! -

Сказала ніжно господиня...
-У цей чудовий  дивний день,
Бог Однородженого   Сина,
Послав у світ для нас - людей.

І нам прекрасний подарунок,
В оселю нині Він послав!
Тобі ж - від смерті порятунок,
Всевишній Бог із неба дав!...

Коли  позаду всі тривоги,
Лишились, наче в сонній млі,
Усі співали:  Слава Богу!
І мир хай буде на землі!!!
~ДЛВ~