Ми Люди

А вже ж.
І погОдяться всі неодмінно
З тим, що скоро насправді весна,
Коли мокрі від снігу коліна
Не в окопах, не там, де війна.

Тоді
Сонце в очі зі Сходу - не ворог,
Не засліплює снайперу ціль.
Навіть нОчі набридлої морок
Більше спокій несе, аніж  біль.

І ти
Бачиш в іншому батька, чи сина
І (нарешті!) встаєш в повний зріст.
Вище голову, ти - не скотина,
Ти шанований в цім світі гість.

Нехай
Хтось зубами скрипить:«Бач, тепліє
І отара не хоче в загін!»
Псів, дивись, з батогами  задіє,
Бо вважа себе пастирем він…

Дарма!
По-під хвіст оті «По-над!» дешеві.
То - минуле, а не майбуття.
Хто весною завадить дощеві
З неба сіяти рясно життя?

Хоча...
Власне, дурість не зникне нікуди -
Нам без неї, щоб геть, то і ні.
Проте ми все ж зовемося «Люди» -
Організми космічно-земні.

Тому
Тут немає ні кращих ні гірших.
Безліч мов! (Колись мали одну...)
Хіба пишемо?  Творимо вірші
Про життя, про любов, про веснУ.

Ото ж
Хай нам душу не зраджують очі!
Хай вона і радіє й щемить,
Щось шукає завждИ, чогось хоче…
--------------------------------
А інакше навіщо є ми?

---------------------------------------

Моя незмінна подяка В. Карпову - автору "вільного" перекладу http://stihi.ru/2020/01/16/5293

Да, верно.
И соглашаются все непременно
С тем, что скоро и вправду весна,
Если от снега намокло колено,
То не в окопе, там, где война.

И тогда
Солнце в глаза на Востоке – не враг нам,
Не ослЕпит снайпера боле.
И с полУночи надоевшей мрак там
Больше покоя дал, чем боли.

Вот и ты…
Видишь в ином ты отца или сына
И (наконец!) встаёшь в полный рост.
Голову выше, ведь ты – не скотина,
Ты во вселенной желанный гость.

И пускай
Тот, кто зубами скрипит: «Ишь, теплеет,
А отара не хочет в загон»,
Псов и кнуты под рукою имеет,
Пастырем, видно, мнит себя он…

Псу под хвост!
Не к новому празднику, – к старой тризне
Лозунг «Пре-вы-ше» – убогому вождю!
С неба сеять новые жизни,
Кто помешает весеннему дождю?

Однако ... хм…
Собственно, глупость былА и пребудет –
Вместе с ней мы пришли и ушли.
Однако, мы называемся «ЛЮДИ» –
Мы из космоса, мы из земли.

Потому
Тут слов не бывает низких – высоких.
Масса речей! (Была-то одна…)
О, разве мы пишем? – граним мы строки,
В них есть жизнь и любовь, и весна.

То-то же.
Нашей душе не изменят ведь очи!
Смейся душа, грусти и щеми.
Дух наш вечно ищет и хочет…
………………………………………
Иначе, зачем на земле есть мы?