Пролог2

На мої скроні впала сивина,
Як сутінки душі та осінь віку.
Жахлива, як на мене, новина.
Наступна мить життя малює віху.

І мліє сріблом, як гірка-гірка жура,
Предтеча досвіду та зрілості земної.
Як новий іспит, вимушена гра,
Бринить песимістичною струною.

Бадьорий дух жадає творчих літ,
Щоб дослідити всесвіти людини:
Характер, настрій та думок політ,
Ще й пошук золотої середини.

Так, хто ж я зараз? Що для мене світ?
І, що для мене світло у долоні?..
Можливо – здатність залишити чистий слід
На цій землі, де ми усі в полоні.

А потім байдуже дивитись з висоти
На все, колись потрібне і важливе;
Народження, життя, хрести, хрести…
Бажання тлін розтопче нове диво.

І не лякає урвище чекань,
Тенета сумніву не штрикають у груди,
Бо ТАМ нема ні болю, ні страждань,
Не поцілує в лоб земний Іуда.

А я в думках поєдную світи,
Спрямовані в минуле і майбутнє.
Я досягаю певної мети,
Спокійно мовлю слово добре чутне…

На скронях тихо мліє сивина,
Гидка, як правда, прикра й некрасива.
ДушЕ, ти - лиш історія хмільна,
Ковтни вина та дочекайся дива...