Василий Стус. Истощаются недра по мирам...

Истощаются недра: по мирам,
по диким трущобам, притонам, схронам 
растаскивают твою родную сушу.
Немые, нераспознанные уж уста,
студеные сердца, тьмой взятые глаза,
шершавые ладони, где уже судеб
не распознать линии. То остатки
твоей души, что полужива.
О боль, боль, боль, боль моя!
Куда мне податься, чтоб не бередить
воспаленные раны,
не драть горла криком навесным?
Стоя, как холмик, на вечной мерзлоте,
где в сотню мышиных следов
угнались гнилые темные - и скупую слезу,
что на морозе мёрзнет, едва сдерживаю:
это же ты, мой край, в пятнах крови - ты!
Заимка адская! Куда ни глянь
невооруженным глазом - оскудели
недра, то твой родной край
охаживают со всех сторон.
"Это же я (на голос Йорика) - это  же я".

Оригинал:

Василь Стус. Трени М. Г. Чернишевського  (ч. 2)

Виснажуються надра: по світах,
по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії. То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз'ятреної рани,
не дерти горла криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві — і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком — то охлялі надра,
то рідний край пантрує звідусюди.
"Це ж я (на голос Йорика) — це ж я".