Я розкажу тобi, дитино, про життя - 9 частина

 «Нашої душі –  живі дзвіночки»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
одне дається;
довге чи коротке,
наповнене – чи сміхом, чи ниттям…
п’янке, терпке, гірке, кисле… солодке.
Душа випробує смаків, всю різновидність.
В себе вбирає.
Де усі ховає?
Час витирає з пам’яті всю плідність,
але, із попелу – згоріле оживає.

Життям, упевнені, керуєм – Ми!

Душа живе.
Ми – тільки її слуги.
Душа панує?
Однозначно – ні!
Хоч, як старається, та марні всі потуги.

Вона у світ прийшла – набратись знань.
Заради нас.
Очиститись для Бога.
Звільнитися від страхів і вагань,
іти до раю не проста дорога.

– Але, бабусю, нам дане і тіло,
в нім серце, що над ним панує,
можу я вам сказати сміло,
воно, таки і добре вередує.

Ось, подивіться, моя донька,
душа іще, здається, непорочна.
Вранці вставати – це велика «сонька»,
а щось своє… то до хвилинки точна.
Пальчиком тикає в годинник,
добігла стрілочка до позначки –
притисла…
Що там за план у цій голівці виник?
Рахує час, але не знає числа.
Тягне руки – «ти ж бо, обіцяла!»
Слів немає, вони у очицях,
в них веселка почуттів заграла,
наче, маски-шоу в різних лицях.
Ще язик не вміє говорити,
ніжно так, по своєму «белькоче»,
а ми знаємо, що будемо робити,
розуміємо, чого дитина хоче.

– Душі ж бо, говорять через очі.
Зазирни у них, у цю – безодню…
Що там всередині? 
Темні ночі.
Розпізнаєш сутність, ту, природну?

В пелюшках і тільки йно: «Агу»,
а маніпулює вже батьками,
день і ніч «викручує в дугу»,
мама й тато ніби – між світами.
То на ручки тату, то бабусі,
мамі, дідусю, усій родині…
з ніг збиваються:
«Ой, «мусі, сюсі, пусі…».
Ні?
Кричатиму!
Бо ви тут не єдині.

– Ця картина вже мені знайома,
падала з утоми, на початку,
але й хитрість добряче відома,
залишила назавжди печатку.

– Бачиш, тіло ще маленьке,
немовля «агукає»… тай годі,
їй душа, підкидує новеньке,
ми безпомічні є по природі.
Нас, так легко, дурить ще дитина;
щоб не спати – «хочу пити, їсти…»
і на горщику година, що хвилина,
а матусі ніколи й присісти.

Світ закручує навколо себе.
З перших подихів душа працює.
З перших кроків пізнавати треба –
крок за кроком…
Все її хвилює.

***
Цілий всесвіт – мати і дитина,
зрозумілий, окрім них, – нікому.
Душі їх, з’єднала пуповина,
повела в дорогу невідому.

***
– Так, бабусю, важко в цій дорозі
і боюся, щоб не розгубитись.
Я одна з дитям, чи буду в змозі
пояснити все. Не помилитись.

– Що поясниш, мила ти, дитино?
Тут, стара вже – в пошуках сама.
Кожну днину шукаю невпинно…
ось, є відповідь,
на завтра – все дарма.
Світло я побачила сьогодні,
завтра – темінь,
після завтра – сірість.
На горі,
а через мить – в безодні.
Сухо. Пекло,
а за хвильку – сирість.

З вірою до Бога у молитві,
Ангели співають разом Славу…

Кожну мить!
Ти знову, й знову в битві…
чорні сили теж, мають забаву.

Ти, то близько,
то знову – далеко.
Губиш і знаходиш заразом.
У душі…
поперемінно – рай і пекло,
а то вперемішку все разом.
 
Все спокійно, а душа страждає!

Серце плаче – сльози просушила!

Ти в болоті, а вона літає…

В золоті, але стає – безкрила.

***
– Ой, бабусю, ви заплутали мене.
Дочка підросте – одні принади.
Питань безліч, цього не мине,
чути схоче певної поради.

– Ці поради, скільки душ згубили,
розкидають їх направо й ліво,
іноді, вони мене так злили…
В більшості, давати їх шкідливо,
бо коли стосується душі,
це – прерогатива тільки Бога,
в ній, жагу до знань, не задуши,
то є на загибель… допомога.

Душа в пошуках з народження
до скону
і перерв не має, лиш – труди.
Це є бій без правил
і не по закону,
все каміння… греблю, хоч, гати.

***
– Ми, бабцю –
«…всі є – раби Божі,
у серці має бути Божий страх,
а душі, мають бути насторожі…», –
казав священик, він уже в літах.

Серце плаче – я рабом не буду,
стрАху, не віддам своє життя,
не спотворять ангела – в приблуду,
що кидає в вічне каяття.
Світ такий красивий і магічний,
хочеться радіти безтурботно…
Тільки не туди!
В неспокій вічний,
де душа страждає… де скорботно.

– Хто сказав, Раб Божий то – неволя,
повна потурання і вини?
Вибір твій! –   
працює твоя доля
в Славу Божу,
а чи сатани.
Раб, дитино, значить – це робити,
чи на Бога!
чи на сатану!
Бити, руйнувати…
чи – творити…
Вибираєш сторону одну!

В виборі, душа з початку вільна,
ще від створення, посіяне зерно
із надією – людина сильна!

Золотої середини не дано.

Люди ж, бо, неначе божевільні,
кайдани шукають знову й знов,
розділяють на слабких і сильних:
«хтось – рибалка, хтось – його улов».

***

Якось, йшла з роботи вже, додому,
ще тоді струнка і молоденька.
– Ой, бабусю, не кажіть нікому,
ви і зараз, ще й яка, гарненька.
– Не підлизуйся,
яка краса в старому.
Як не одягни, як не малюй,
а воно, мов, в дзеркалі кривому.
Та не про те мова.
Ти почуй.

Поспішаю, зустріти дитину,
теж зі школи має підійти,
в магазин «заскочити» ще встигну
і додому недалеко йти.

Зупиняє високий мужчина,
вже, не пам’ятаю що хотів.
Зачепити – то була причина,
з посмішкою і потоком слів.
Потім чітко:
– А ви православна?
– Так.
– То значить, ви раба!
Дуже шкода, бо ви така славна,
Віра – то кайдани і журба.

– Хто сказав, що Віра то неволя,
страх і біль, і безпросвітні муки?

– Перекреслена, лиш каяттями доля,
сповіді… ну, ці… церковні штуки.
Я не вірю у все це.
Дурниці.
Повидумували.
Вічність. Пекло. Рай.
Не розмінююся на такі дрібниці.
Що?
Не так?
Ну, як?
Відповідай!?

Хитра посмішка і погляд прямо в очі.

Розвернутися й піти? – що час втрачати.
Маю я слова які пророчі,
щоб між Богом і душею – вченням стати?

– «В серці з Богом,
творіть Його Волю,
там панує віра і любов…», –
ці слова знайомі всім до болю.

Впевнений! що їх почую знов.

– Віра в Бога – це великий спокій!
Він – в смиренні й безмежній довірі,
сам з собою ти не одинокий,
не обтяжливі всі будні сірі,
впевненість перемагає страх,
заліковує відкриті рани,
в молодих, а чи в старих літах,
ти обходиш легко всі тарани.

– Стоп... стоп… стоп!
На хвильку зупиніться.
Як може у рабстві бути спокій?
Ви, будь ласка, на мене не зліться,
складно в цій – «матерії високій».

– Спокій? 
Покладаєшся на Бога!
Кожну мить, ти віриш в допомогу
і куди б не повела дорога,
вбереже й покаже засторогу.
Він направить потрібну людину
в захист, у підтримку, у підмогу,
навіть, коли думаєш: «Загину?!»
Він покаже вихід ще з порогу.

Щось трапляється?
Упевнений – потрібно!
Якесь вчення ти пізнати маєш.

Починаємо ж, робити плідно,
коли нас мітлою підганяєш.

А, можливо, малою бідою,
від великої тебе вберіг?
Кип’яток, свяченою водою
стане – у спасіння оберіг.

– Кип’яток.  Хіба це оберіг?
Болі і страждання, ще й які!

 – Ти, тоді, не вийдеш за поріг,
де чекали б гірші… – не такі.
Може, малим опіком у хаті,
вберегло від покалічення і жахів?

Наші непокоєння пихаті,
заганяють душу в клітку страхів.
Там, самотня, бідкається вічно,
без надії в чиюсь допомогу,
одиноко, боляче, трагічно…

Не пізнала ще – довіри Богу.

Захворів, побився, обікрали –
бідкаємось, злимось – пошук кари…
але цим, в злобУ, свій час уклали,
в ці – зловонні сатани примари.

В своїх бідах, шукаємо винних,
душа наче в стані ворогів,
серед них  немає слабких, сильних,
в ненависті – ти уже згорів.
Цей пожар, вже, до самого скону
обпікатиме усе твоє нутро,
але з цього вибратись полону,
тільки Віра допоможе – тут добро!

– Вас послухати, то віра в Бога – рай!
Ви – метелики від квіточки до квітки,
хочеться – літай…
не хочеться – стрибай,
коник мов…
це, що за дурні плітки?
Якби так бУло – всі були б щасливі,
не тикалися носом в глухі стіни,
увічливі, терплячі, не сварливі,
а то, навкруг…
лиш – Буратіни та Мальвіни.

***
– Дорога Віри – важка, або – легка!

Все, що посередИні – то в оману!

Одного разу, непомітна стежка,
сюжет – для детективу, не роману.

Ти можеш все життя її шукати,
перечитати безліч книг…
Знайти.
Вже на початку – стати і сказати:
«Боже, я знайшов!
Я встиг –
пізнати, як з Тобою легко жити,
вирішувати просто всі питання,
вже не потрібно, ані з ким, мирити,
збуваютья ж бо, геть усі чекання».

***
Стежина заросла, закидана сміттЯм?
Ти сам накидав за роки життя,
а коли стала твоїм відкриттям,
заплакала душа від каяття:
«Топтався, поруч з нею, на дорозі –
широкій, чистій… прибирав з людьми,
з упевненістю – разом на Порозі…
захищені вже Ангела крильми.
Моя стежина була зовсім поруч,
ледь, ледь, не притулялась до дороги.
Зчищав з дороги бруд – ліворуч,
то праворуч…
під носом чисто? Зайві і тривоги».

***
Жаданий спокій…
лиш, на мить приходить,
а більше у душі – страху й вагань,
вона, їх у собі, достатньо плодить,
немає толку від набутих знань.

Нам легше йти широкими шляхами,
для чого мучитися – через «вушко голки»,
й чи нагородять Божими дарами,
і чи заповнимо святинями всі полки?

Мабуть, де більшість – там більше дарів,
повикладаємо їх всі, поперед Бога:
«Дивись, на своїх вірненьких рабів,
багато нас!» –  широка ж бо, дорога
і «шкандибаємо»… послушні вівці,
слухаючи одне одного – не Бога!
Довіряючи людині, ми – лінивці,
бо так легше.
Ведмежа барлога.

Загубилися в чужих думках – всі наші.
Віра й недовіра, поруч стали.
А підтвердження?
Питання ваші!
Блудите… тому мене спитали.

***
 – Так, спитав.
Не знаю й сам – чому?
Вже давно нікому не йму віри.
Зупинити захотілося тому,
в вас лице у спокої і мирі.
Навкруги шалений вир подій,
всі стривожені, напружені, скажені…
вже, позбавлені печаті мрій…
Ви – мов, сонечком наповнені легені.

Я ходив в церкви й монастирі,
їх багато пройдено в шуканнях,
і нові, й замолені старі…
День і ніч, душевних ран, латаннях.

Але бачив тільки лицемірство,
скрізь обман, нажива й нелюбов,
з посмішкою, а в вустах – презирство.
Ось, такий розчарувань улов.

– Що шукали в церкві весь цей час?
Ви шукали там людей?
Чи Бога?

Ви могли побачити всіх нас
на базарах, вулицях, дорогах.

Ось, людські ці душі – навкруги…
всім наповнені і добрим, і поганим,
до країв, заповнені туги
і печалі… хто є бездоганним?
Всі спішать в монастирі й церкви,
там шукати святості й спасіння,
та знаходять в більшості… як ви,
лиш, розчарування…
не сумління.
А якби ви серце несли Богу
і прийшли до Нього!
З Ним! ділитись.
Він і ви!
Ви – двоє!
Вже з порогу!
Не було б на кого тепер злитись.

З Ним зв'язок тримаєш у молитві,
просиш направляти і вести.

Віра повна – є не поле битви,
це є допомога Хрест нести.

Віддаєш себе на Волю Божу,
поринаєш у Його любов,
впевнений, що з Ним усе я зможу!
Сумніви стираються з основ.

***
– А якщо, все ж, стане запитання,
правильно зробили,  а чи – ні?

– Гріш ціна! – усім твоїм старанням,
ти в омані, ти – у полині.
Сказано в Писані, слово в слово:
«Ви просіть і буде вам дано!».

Віра – то є зовсім не полова,
то твердині  Божої зерно.

Я просила?
Значить – твердо Вірю!
Бог скерує, знає що в спасіння!

Сумніваюсь – значить лицемірю,
не проросле ще – згнило насіння.

Тому, Віра – є великий спокій
і упевненість –
«дасть день – дасть і поживу!»
Звільнення від сумнівів глибоких
і подяка – за надію жИву.
 
***
– Чом замовкли.
Слухаю, бабусю,
сперечався далі він чи ні?
– Вибач. Я задумалась…
Матусю
пригадала, щось. Я в чужині.

Ні. Не сперечався. Навпаки.
Дякував. Багато зрозумів.
Рано він поставив всі крапки.
На прощання – безліч теплих слів.
 
***
Просинається, біжи до дочки,
поговоримо ще потім.
Поспішай.
Нашої душі – живі дзвіночки.

Самий кращий, всенького життя, врожай.


10.12.2019 р.