Розплата2

Я вдихаю. Я чую. Я сплю.
Мені байдуже все.
Я - ніде, але поруч.
Я - в блаженному сні
без початку.
Тихий смуток покинув
мене теплим ранком,
Вітер лагідним подихом
знову несе мене далі, -
Аж за сині моря,
за привітні діброви
і за ранок росистий.
Я, неначе пір’їнка,
підхоплена променем сонця,
Що грайливо її підкидає,
ледь встигає за вітром…
У смішнім цім змаганні
я не чую образи.
Ось я - птах. Мої крила широкі
Я кладу на повітряну хвилю,
Щоб, опершись на неї, здійнятись
Вище хмар у безкрайньому небі.
Чи ж то можна до сонця дістатись,
Так, щоб крила свої не спалити,
Від жалю та спекоти не впасти
На безлюдну та мертву пустелю?
Я - хмаринка срібляста небесна.
Я не падаю з неба на землю.
Й не боюся згоріти від сонця -
Я сльозами згашу його спеку.
Як же гарно на небі над світом
Пропливати у спокої вічнім,
Малювати червоні заграви
На безкрайньому тлі всього неба...
Ні. Я хочу на землю.
Там живе моє серце.
Я його там залишив
Обіцянкою знов повернутись.
Я не зможу покинути рай,
Де пташки гомінкою юрбою
Будять ранок,
довкілля вдихає дзвінке стоголосся,
І несе його всі переливи
Через світ, оповитий імлою.
Враз, минаючи всякі спокуси,               
Випромінюю тільки кохання,               
Ні - любов до усього, що бачу,
Її світло і чисте, і тепле,
Лише марне, бо темрява поруч,
Її поки що - годі здолати.
Вгору здійняті руки в молитві -
До Творця моє чисте стремління.
Я - пір’їнка. Я – птах. Я - хмаринка...
Ні. Я - просто далеке минуле,
Без вагання розтоптане часом,
І поховане в снах кольорових...