Роки минають

Минають роки.
Часи поспішають.
Назавжди зоставляють,
спогади в душі.
Нелегким тягарем лягають.
Та серце тужить, та тремтить.
Немає спокою душі.
Тихесенько тепло згасає.
Та спогади все ж линуть,
линуть  до душі.
Душа  злетіть невзмозі ,
як  той бистрокрилий  птах.
Та тільки наповнить,
нутро гіркотою.
Подивишся у дзеркало на себе.
Побачиш зажуреність в очах.
Кому розкажеш , про своє ти горе.
До кого підеш?
Кого спитаєш?
Розгубленість душу з’їдає.
В душі палає,  спогадів вогонь.
Від почуттів нутро згорає.
В обличчі усмішка згасає.
Сльозою гіркою покриє,
знедолену душу твою.
Спокій серце твоє втрачає.
Розкриє обійми.
Руки протягне.
Рука  звисне.
Та  може  хтось почує?
Може почує ,натовп твій стогін.
Може почує,  як б’ється серце твоє.
Може  почує, все ж тебе!
Та спокій назад поверне.
Нема на світі щастя більшого,
як спокій.
Коли душа спокійно,
все ж живе.
Та нишком поглядає, навкруги.
Бо спокій тримає в обіймах своїх.
Душа отримає щастя своє.