Стихи Валентины Киселевой

Она случайно уронила ложку.
Звук был сильнее выстрела в тиши,
И, испугавшись, вздрогнула немножко.
Сын нервно бросил: - Мама, не спеши...

И тут взвилась змеей ее невестка,
Как будто наступила на иглу:
- Я ж говорю, что ей у нас не место,
На кухне вечно крошки на полу!

Ты знаешь, как она меня достала.
Я что, слугой быть ей должна?
Так вот, последний раз тебе сказала -
Решай сегодня -  я или она.

Кричала нервно, громко, истерично
И начисто забыв о тормозах.
Опять испорчен завтрак, как обычно.
Застыли слезы хрусталем в глазах.

Сынок молчал, молчала рядом внучка,
Тот ангелок, которого она
Так много лет в своих держала ручках.
Большая стала, нянька не нужна...

В невестку же как будто бес вселился -
Кричит, бьёт в гневе кулаком об стол:
- Чтоб завтра же к ней в зал переселился!
Сын молча встал из-за стола, ушел...

Рыдания застыли в горле комом,
Она не "мама" - "бабка" и "свекровь".
Дом стал чужим, жестоким, незнакомым.
Когда же в доме умерла любовь?

Очередная ночь была бессонной,
Подушка стала мокрою от слез,
И голова гудела медным звоном:
- Зачем, сыночек, ты меня привез?

А утром сын подсел к ее постели,
Боясь взглянуть в молящие глаза,
С волнением справляясь еле-еле,
Чуть слышно, полушёпотом сказал:

- Ты, мам, пойми... Мне тоже очень трудно...
Я между вами, как меж двух огней...
А ТАМ еще к тому же многолюдно,
Тебе с людьми там станет веселей.

- Да мне, сынок, веселья-то не надо.
Мне б рядом с вами, близкими людьми,
Мне б помереть, сынок, с тобою рядом...
- Да тяжело с тобой нам, ты пойми.

У нас и так семья, дела, работа.
И жизнь у нас ведь далеко не рай.
Жене, вон, тоже отдохнуть охота,
А тут тебе сготовь и постирай.

- Ну что, сынок, коль я обузой стала,
Вези меня в тот "престарелый дом"...
Глаза прикрыв платочком, зарыдала.
А сын сглотнул застрявший в горле ком.

А через день нехитрые пожитки
Лежали в узелочках на полу.
Зачем-то дом припомнился, калитка...
А дождь стекал слезами по стеклу.

"Ну вот и все. Теперь им тут спокойней
И легче будет без обузы жить.
А я... Я видно этого достойна..."
Но ноги не хотели уходить.

А ноги стали ватными от горя,
И сердцу места не было в груди.
А сын, чтоб расставание ускорить,
На дверь кивнув, ей приказал: - Иди.

Она, за грудь держась не понарошку,
Как будто так ослабнет сердца боль:
- Давай, сынок, присядем на дорожку,
Чтоб легким путь туда был нам с тобой.

Но что дадут короткие минуты,
Коль расставанья обозначен срок?
Опередив вдруг сына почему-то,
Шагнула мама первой за порог...

...Казенный дом. Тяжелый спертый запах
Лекарств с едой и хлоркой пополам.
Вон, на диване, чей-то бывший папа,
В соседстве чьих-то тоже бывших мам.

Сын проводил с вещами до палаты,
Прощаясь, как-то сухо обронил:
- Прости меня... А будет скучновато,
Вот телефон. Возьми и позвони.

Но на прощанье все же обнял маму,
Прижал к себе, как много лет назад,
Когда еще была любимой самой.
Поцеловал и посмотрел в глаза.

А в тех глазах застыла боль разлуки,
Ее теперь ничем не исцелить.
В своих руках морщинистые руки
Он задержал, не в силах отпустить.

У мамы по щеке слеза скатилась.
- Ты сам, сынок, хоть изредка звони.
К плечу родному робко прислонилась:
- Иди, сынок, Господь тебя храни.

И вслед перекрестила троекратно.
И, опустившись тяжко на кровать,
Вдруг осознала - ей теперь обратной
Дороги к сыну больше не видать...

Дни потянулись чередою мрачной,
Похожие, как братья-близнецы.
За что конец такой ей был назначен?
За что здесь матери? За что отцы?

В тоске по сыну таяла, как свечка,
Молилась: - Господи, прости его,
Кровиночку мою, мое сердечко!
А больше мне не нужно ничего.

Возьми, Господь, мою скорее душу,
Коль не нужна я больше на Земле.
… Хранила фото сына под подушкой,
Казалось, с ним ей было спать теплей.

А сын, вернувшись из поездки дальней,
Все вспоминал про мамины глаза,
Все вспоминал ее тот взгляд печальный,
И как бежала по щеке слеза,

И запах мамин тот, неповторимый,
И пряди белых маминых волос,
И мамин голос ласковый, любимый...
- Зачем же маму я туда отвез?

Как мог забыть,что маме трудно было.
Что ей пришлось снести и пережить,
Когда она одна меня растила,
Когда пришлось ей о себе забыть.

Какой я после этого мужчина,
Раз маму не сумел я защитить?
Ту, с кем был связан прочной пуповиной,
Кто в этой жизни сможет заменить?

Наутро, не сказав жене ни слова,
Поехал снова в "престарелый дом".
- Лишь только б мамочка была здорова,
И все пойдет отныне чередом.

Теперь с нее сдувать пылинки буду,
Не дам слезинке ни одной упасть,
Давать ей буду лучшую посуду,
Еды кусочек лучший буду класть...

Вот, наконец, знакомая палатка,
На тумбочках - остывшая еда,
Пустующая мамина кроватка...
А мамы нет... Мелькнула мысль: "Беда".

И сжалось сердце в маленькую точку,
И под ногами закачался пол.
Рукой держась за стенку, по шажочку
По коридору медленно пошёл.

 И чей-то голос вслед ему: - Послушай...
А по спине стекал холодный пот.
Но вдруг увидел, что навстречу с кружкой
По коридору мать его идет!

И сразу с плеч упал гнетущий камень,
И слезы счастья брызнули из глаз,
Он маму крепко обхватил руками,
А мамочка в рыданиях зашлась.

- Сынок!.. - Я, мама, за тобой вернулся,
Домой поедем, вещи собирай.
И, как бывало в детстве, улыбнулся:
- Я так решил! а ты не возражай.

… - Садись в машину, что ты в самом деле?
- Дай на прощанье им махну хоть раз...
А из окошек с завистью глядели
Им вслед десятки грустных старых глаз...

2.11.2019
Спасибо вам всем, мои неравнодушные читатели. Очень тронута вашим вниманием и пониманием.
Великая ко всем читателям просьба: поскольку стихи выложены не ради популярности и тщеславия, а исключительно с целью сделать наш мир чище, добрее, милосерднее, то хотелось бы, чтобы их прочитало как можно большее количество людей. Для этого не поленитесь, поделитесь стихотворением и поставьте "класс". Ваш личный вклад  в доброе дело очень важен. С великим к вам уважением и любовью, Валентина.

 Переклад В рою Кириченко на укр. мову
Вера Кириченко
Переклад Валентини Кисельової

Вірою Кириченко

Вона  впустила випадково ложку.
Звук був сильнішим пострілу в тиші,
Злякалась та затремтіла трошки.
Нервово кинув син: - Ти, мамо, не спіши... -
Злетіла змією невістка її,.
Немов би вона ступила на голку.
Сказала: - Не місце їй в нашій сім'ї -
крихти  кидає на чисту підлогу.
 Скажу тепер - вона мене дістала.
Я не повинна бути їй слугою.
Так от, останній раз тобі сказала - 
Вирішуй - я, або вона з тобою. -
Кричала голосно та істерично,
Забувши зовсім  начисто про гальма.
Зіпсований сніданок був, як звично,
Сльоза застигла кришталем у мами.



Синок мовчав, мовчала і онука,
Той ангелок, якого довгі роки
Тримали, пестивши, старенькі руки. 
Онука виросла. Не треба няньки...
В невістку ж ніби біс отой вселився -
Кричить, б'є в гніві кулаком об стіл:
- Щоб завтра ж  в зал до неї оселився!-
Син  встав з-за столу і пішов без слів.
Ридання в матері застигли комом,
Вона не "мама" - "бабця" і "свекруха".
Будинок став чужим і незнайомим.
Де ж їх любов?  Для матері - це мука.
Чергова ніч закінчилась безсонням,
Подушка стала мокрою від сліз,
І в голові гуділо монотонно:
- Навіщо, синку, ти мене привіз? -

А вранці син підсів до її ліжка.
Боявся глянути матусі в очі,
Хвилюючись, обнявши її ніжно,
Сказав їй пошепки, лише ледь  чутно:
- Ти, зрозумій... Мені теж дуже важко...
Між вами я, як між тих двох вогнів...
Тебе в притулок відвезти — так тяжко.
Але з людьми  там  буде веселіш тобі. -
- Мені, синок, веселощів не треба.
Мені разом би з вами, рідними людьми,
Мені б померти, синку, з тобою поруч... -
- Та нам з тобою важко, зрозумій ти.
У нас і так - сім'я, робота, хата,
Життя у нас  далеко вже не рай.
Дружині, треба теж відпочивати,
А тут ще  приготуй, на стіл подай. -
- Коли я тягарем, синок, вам стала,
Вези мене в притулок для старих.-
Прикривши очі, мати заридала.
Ковтнувши ком у горлі, син затих.



А через день нехитрії пожитки
У вузлику лежали на підлозі.
Чомусь будинок пригадався, хвіртка...
А дощ  стікав по склу, неначе сльози.
- Ну ось і все. Тепер їм тут спокійно.
Без тягара їм буде легше жить.
А я... Напевно варта цього дійсно.-
Та  ноги не хотіли з хати йти.
А ноги стали ватними від горя,
І серцю місця не було в грудях.
А син, щоб розставання мить прискорить,
Кивнув на двері й наказав: - Іди!-
Вона рукою гладила грудину,,
Неначе так ослабне серця біль:
- Давай присядемо на шлях, мій  сину,
Щоб він легеньким був - і мій, і твій.
Та що дадуть короткі ті хвилини,
Коли вже термін визначений тут,
І мати раптом обігнала сина
І першою ступила за поріг.







...Казенний дім. Важкий і спертий запах,
І ліки з їжею і хлоркою навпіл .
Он, на дивані, чийсь колишній тато,
В сусідстві теж колишніх мам сидів.
Провів синок матусю до палати,
Прощаючись,  промовив сухо: - Мамо,:
Прости мене... А будеш нудьгувати,
Ось телефон. Візьми і подзвони.-
І на прощання  обійняв він маму,
Притиснув міцно, раптом  просльозився,
(Немовби сіль насипали у рану),
Поцілував і в очі подивився.
А в тих очах застигла біль розлуки,
І не загоїти її ніяк.
Тримав в руках її старечі руки .
Затримав їх, не в силах відірвать..
У мами по щоці сльоза скотилась.
- Ти, синку,  сам, хоч зрідка , та дзвони. -
До пліч синочка  близько притулилась:
- Іди, синочок, Хай Бог тебе хранить.. -
Перехрестила сина триразово,
Зітхнувши, тяжко в ліжко опустилась.
І раптом усвідомила — навіки
В притулку цьому щойно оселилась...

.

Дні потяглися хмуро чередою,
Були так схожі, наче близнюки
За що зустрілась з долею такою?
За що тут матері? За що батьки?
В тузі за сином  танула, як свічка,
Молилася, щоб Бог його простив -
ЇЇ кровиночку,  її сердечко!
Не намагалась більшого просить..
- Візьми, Господь,  скоріше мою душу,
Коли я не потрібна  на Землі.-
... Світлину сина клала під подушку,
Здавалось їй, -  тепліше спати з ним....

А син приїхав з дальнього притулку,
І очі мами згадував при цім.
Той погляд згадував її прощальний
І сльози, що котились по щоці,
І мамин запах рідний, неповторний,
І посивілих мами з віком  кіс,
І мамин голос ніжний і, знайомий...
- Навіщо ж маму я туди відвіз?
Як міг забути -  важко було мамі,
Що довелось знести їй, пережить,
Коли вона одна мене ростила,
І спокоєм не вміла дорожить...
Який я після цього чоловік,
Раз маму не зумів я захистити,
З ким пуповиною пов’язаний навік,
Ніхто її не зможе замінити.-
Дружині не сказавши а ні слова,
Він вранці тайно виїхав в притулок.
- Ось тільки б матінка була здорова,
І я додому матінку вернув би.
Тепер я з неї порошинки здуну,
Не дам сльозинці жодній тій упасти,
Давати їй я буду кращий посуд,
Шматочок їжі кращий буду класти.-

Приміщення, нарешті ось, знайоме.
На тумбочках стоїть холодна страва.
І бачить - мами ліжечко порожнє..
- Біда!.. - майнула думка. - Кепська справа.-
І серце миттю обірвалось в грудях сина,
І захиталася під ним підлога,
Руками опираючись на стіни,
Пішов з кімнати, а в душі тривога.
І голос чийсь  услід йому: - Послухай!-
А по спині стікав холодний піт.
Побачив —  Назустріч йому з кухлем
По коридору мама його йде.
З плечей відразу впав гнітючий камінь
І сльози щастя бризнули з очей.
Він маму міцно обхопив руками,
Матуся заходилася плачем.
- Синочок!... - За тобою повернувся,
Мамо! Додому йдем збирати речі, -
І як в дитинстві мамі посміхнувся:
- Я  так рішив, а ти не заперечуй.
Сідай в машину, щоб не забаритись!
- Дай на прощання їм махну рукою,-
А з вікон їм із заздрістю дивились
Десятки тих очей сумних з тугою.



2.11.2019
Спасибі вам усім, мої небайдужі читачі. Дуже зворушена вашою увагою і розумінням.
Велике прохання до всіх читачів: оскільки вірші викладені не заради популярності і марнославства, а виключно з метою зробити наш світ чистішим, добрішим, милосерднішими то хотілося б, щоб їх прочитало якомога більша кількість людей. Для цього не полінуйтеся, поділіться віршем і поставити "клас". Ваш особистий внесок у добру справу дуже важливий. З великою до вас пошаною і любов'ю, Валентина.


©; Copyright: Валентина Киселева 2, 2019
Свидетельство о публикации №;119110206081