Василий Стус. Пройди сквозь сто дверей...

Пройди сквозь сто дверей,
прикрытых разом вместе,
преодолей стонадцать жутких бед,
чрез сто преград, перегородок, стен,
сквозь кремень гор, сквозь непролазный лес
дремучий, чрез сто кругов,
огнём объятых, как дрессированный
пятнистый ягуар, а все ж преодоленье
последних меж - не лучшая из наук.
Когда ты в мире места не согреешь
и не научишься твердить: вот здесь,
вот здесь, лишь здесь, смертельно встав -
твоя твердыня, крепость есть твоя.
Пусть и манят тебя оттуда чёрных сто дверей,
сто тёмных душ, что вызывают из себя
твои подобия побратанные - прости им
смелость обмана. И не спеши завидовать...
Пройти сквозь сто дверей, плечом не задевая,
сумев кратчайшую тропу найти, похожую
на лабиринт - то через силу и сверх терпенья нам.
Напрасно, жизнь, ты мечешь
на меня смертные смерчи,
чтобы в тисках отжать мой дух.
Полуслепой, не стану сбоку и не увижу
смысл легкомысленный
трагедии  высокой. О, Боже мой,
даруй же мне последнее из святотатств..

Оригинал:

Василь Стус. Пройди крізь сто дверей...

Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених,
здолай стонадцять моторошних бід,
крізь сотні мурів, перетинок, стін,
крізь кремінь гір, крізь хащу непролазну
лісів дрімучих, крізь стонадцять кіл,
вогнем пойнятих, ніби дресирований
плямистий ягуар, а все ж долання
останніх меж — не краща із наук.
Коли ти в світі місця не зогрієш
і не навчишся мовити: отут,
отут, лише отут, смертельно ставши —
твоя твердиня, гражда є твоя.
Хай звідти ваблять чорних сто дверей,
сто тьмяних душ із себе викликають
твої подоби збратані — прости їм
одвагу ошуканств. І не спіши
позаздрити… Пройти крізь сто дверей,
плечем не дотикаючись, зуміти
щонайкоротшу стежку віднайти,
до лабіринту схожу — то над силу
і над терпіння нам.
Дарма, життя,
ти вергаєш на мене смертні смерчі,
аби в лещатах мій здушити дух.
Напівосліплий, я не стану збоку
і не побачу легковажний смисл
високої трагедії. Мій Боже,
даруй мені останнє з святотатств.