Вiтер - небом й головами, - вiтер!

ну, вітру з рук зійдуть гоніння...
як  ця, з лиця, краса осіння...
і дощ домиється до суму...
листочка кожного й парфуму...
лише безкрилими ще греба...
й пташиних душ не руш, ні неба...
лиши собі на самі сльози...

а вітру би — метаморфози!
о, він літатиме, нівроку!
захмарно! стрімко! зависоку!
і заманеться йому, всвище!
і замахнеться: на найвище!

і вщухне-вжухне; аж, спітніє?
зотліле в біле пересіє?
бо надприроднє теж природнє?

то і зима сей гурт нагріє...

~    ~   ~   ~   ~   ~    ~   ~   ~   ~   ~    ~   ~   ~   ~   ~    ~   ~   ~   ~   
А тепер ув оберіг, нЕчисті в поріг по ріг: ні дня, ні каїну, ні юді, не рідня; й братерським окупантам там!
А тут довоєнні відгуки: то і незримим — "БУДЬМО!"

А те найвище має межу?
І де тримає він одежу?
Та й хай літає він з півроку,-
Не залишає нам мороку.
Можливо, лишиться сумління,
Посіє доброти насіння...
Дарма чекати: свище, виє,-
Й це те, що він найкраще вміє...(експромт)
Людмила Журавская   10.02.2013 21:48

Спасибо большое, Юрий!
Жму руку!
Игорь Лебедевъ   10.02.2013 17:11

Дуже майстерно. )
Августина Остров   18.10.2012 16:50

Мені подобаються Ваші вірші,Юрію.
Кужель Наталия   01.10.2012 23:55