Не збагнути

Примара ЗЛА - жорстока, як буденність...
Не наша воля – змінювати світ.
А доля б’є, чи пестить повсякденність,
Щоб ближче до кінця жбурнуть під пліт.

"Чому ж ти до молитви неохочий?
Чому вже той тобі лиш до знаку,
Що на зорю полює серед ночі,
Та заздрить більш азартному гріху?"

Вже обіцянки "сильних" як утіха...
"А, озови-и-ись, чи є тут ще хто-будь,
Хто зміг би просто втриматись від сміху,
Коли вони базікати почнуть?

Хіба вже до знаку свята людина,
Коли парад приймає яничар?
Найбільша мрія бісового сина…
Благає передати відьмин дар".

Біда, шнурком прив’язана до воза,
Крехтить, кульгає, й гнеться від потуг...
Закута в ланцюги метаморфоза,
Ось-ось в пустелі мертвій спустить дух.

Спокуса вже не слухає нікого.
Все, врешті, - незбагненна метушня...
Як видертися з хаосу такого?
Чому таке скорботне пізнання?

Умий гісопом серце навіжене,
Скорботного спаси і збережи.
ГОСПОДЬ, молю, не відступись від мене,
Порадь, прости, навчи, допоможи.