МХ-357 Не писал бы - приставал бы и к столбам...

Не писал бы – приставал бы и к столбам,
как меня звонками смолоду метелят.
Был бы муфельного карцера скучнее
этот мир по лучевой меридиан.
Привлекали б нарды, видики, стрельба
у соседей. А свои козявки в теле
разрослись во весь би-гендер Гименея –
и цеплял бы всех подряд сопланетян.

Человек из городка в один квартал
не нашёл себя ни в дактиле, ни в ямбе.
Вся гармония с собой – звонки в столицу:
как там масло? а дороги? а кусты?
Деловой народ поймёт, что я попал
древомыслию слоёному под камбий,
а с уплывшим кораблём уже не слиться
на просторах поднебесной пустоты.

Потому – пишу извечно, как молюсь:
умываясь, веселясь, крутя котлеты…
Правда, роль бюро звонков весьма накладна:
и без этого хватает тормозов.
По деньгам не получилось выйти в плюс
иль хотя бы стать героем киноленты –
помоложе, чем сейчас, но ждёт шаланда
сумасшедшего. А нудного – камзол.

Продолжается годами диалог
измочаленного тополя с омелой –
вроде чинно всё, но что-то опухает
в глубине непогрешимого ствола.
Вот и путать стал дырявый котелок
передачу третью с клавишей пробела,
а для гонок с солнцем база неплохая
до знакомства с прилипалами была.


Рецензии
мені не соромно, але - я бачу в цьому вірші - себе.
Розумію - але не картаюся. Моя місія - бути другом. ДРУГОМ
Твоя воля- судити та соромити мовчазними буквами
Але без людей не було би ні сільпо, ні авто - які складають, обслуговують, доставляють люди, ні ліфтів, щоби ніхто не кряхтів - підіймаючися на 6 поверх
ні тебе ні мене
Останнє мене теж конфузить... але ми живі - що поробиш

Владимир Шеврон   28.10.2019 23:14     Заявить о нарушении
Дорогий Володю!
Мені непросто було скласти персонажа, в якому більш-менш об'єдналися риси СІМОХ осіб, що з тією чи іншою частотою переривають мені політ думки.
А прикинь, якби їх налічувалося сімдесят сім?

Так, без публіки й Лев Лещенко б ні собаки не відбувся як співак. Але одне діло, коли ця публіка вручає йому квіти чи якісь сувеніри на концертах, а інше було б, якби запустити його "в народ" - і кожен плекав жагу розпитати його, що він їсть по непарних числах, як пише заглавне "А", чому в його репертуарі ще всього 700 (умовно) пісень, а не 732...

Ясен пеньок, що етикет вимагає казати "Дуже смачно!", навіть якщо господар квартири пригостив тебе якимось відвертим трешем. Але коли цей господар мало не силоміць затягує тебе за свій стіл роками і навалює в тарілку цей треш - тут м'якосердному терпилі вже на другому місяці цього БДСМу треба принаймні бронзовий пам'ятник ставити. Прижиттєвий.

...Є в мене однокласник Вадим - так співпало, що й МП-326, і МХ-326 я присвятив йому. Наразі він - доктор психологічних наук, сім'янин (має доньку, а може - вже й не тільки), автор величезного об'єму трудів по вихованню трудних підлітків тощо. Напевне ж в нього є коло знайомих та близьких, з якими він гармонічно спілкується (це якщо відкинути виховання дитини/дітей). І от уяви собі: я віршів не пишу, побалакати нема з ким, одному мені скучно - і я кожні два-три дні надзвонюю Вадикові на предмет зустрічі. Нібито й поважаю його за зайнятість, але прикидую, ніби він свої наукові труди пише швидко і не кожен день - і надзвонюю й надзвонюю, домагаючись дізнатися, коли ж він буде вільний. А що в мене за тема до нього? Ну... розпитати, як він спить, як вмивається, коли ходить босоніж, а коли у шкарпетках, чи не лівою рукою тримає чашку... Він мене все ніяк послати не може, бо я ж захоплений його персоною як постаттю в науці, та й зі шкільних років є що згадати... А він вже давно не той охочий до дворових забав Вадик; він виріс - і по всіх показниках тягне на провідного вченого! А Славік йому гальмує й гальмує розвиток, бо треба ж мозок переключити раз, другий, восьмий, п'ятсот шістнадцятий...

Володечку, ти собі не уявляєш, як би відреагував, наприклад, співак Потап, якби я через день вимагав його бодай трихвилинної неділової аудієнції. Та й не тільки Потап - будь-кого візьми. В них вистроєний шлях по життю - можна сказати, своя швидкісна смуга. А на моїй смузі цілих сім статуй, які не можна прибрати чи тим більш розсобачити крилом літака.
Було, до речі, вісім; один відпав - але ціною віртуозного пограбування мене на 19000 гривень. Люди неначе по моїй інтонації телефонних відповідей не чують, що я, м'яко кажучи, не закоханий в їхні персони. Коли я бачу, що мене тільки терплять - я навіть у другий раз не напрошуся до цих людей у гості. Та й на огранювання рядків майбутніх віршів зекономив би час.

Ще відіграє роль ступінь напруження до розчування слів співбесідника. Ну, і також - чи одна рідна мова в нього з тобою (без етичних підлаштовувань). Це як різьба болта та гайки - якщо там, наприклад, 13-та, то й там має бути 13-та. Інакше буде некомфортно ні болту, ні гайці, ні тим більш господарю цих штуковин. Можна приладнати 13-ту до 12-того (але вже не до 11-го!) за допомогою пластиліну чи воску, але ж ненадовго... Не на шість років ажніяк.

Почуття я вилив у цьому вірші не найкраще, але чому я ніколи не зраджую - це правдивості. Інакше Паша - чи то Женя - це одразу відчують і знизять плечима: мовляв, що це з ним? чи хтось йому заплатив за лицемірство? І якщо по прочитанню МХ-357 хтось вчасно вирішить не ставати моральним страстотерпцем - вн же мені подякує, ба хоч після моєї смерті.

Вячеслав Рассыпаев   29.10.2019 01:07   Заявить о нарушении