Позаурочна школа

От і минувся день, іще один.
Не вибуховий – по горизонталі.
Викреслюю цей ланцюжок годин:
До чогось – ближче, а від чогось – далі.
Як плине час,  яка стрімка хода
У вимірі «життя», що так і зветься.
Ні, зайвого нітрохи не шкода -
Та слід фантомний висне біля серця.
То, кажуть, досвід – вчив, та не навчив:
Крізь решето лише вода стікає.
А рештки – озиваються вночі:
Позаурочна школа – і така є.
Чи грається зі мною Асмодей?
Чому тікає сон, коли мовчу я?
Все тяжче говорити до людей.
І тричі тяжко – як ніхто не чує.
Вже сіяла, по слову, по зерну.
Зійшло? – Не знаю, що у тому збіжжі.
Бо скільки я туди не зазирну –
Той самий негаразд на роздоріжжі.
То може залишити все, як є?
Одне і те ж – інакше не напишеш.
Що не зійшло – хоч пташка хай склює
По зернятку, до "порожньо", до тиші.
Я спатиму, як люди, без видінь,
В урочний час лягатиму щоночі...
Невимовлених слів тягуча тінь,
Облиш мене, бо вже сльозяться очі.