Без надежды... Василина Иванина

 Вот и лето опять на исходе.
 Пробежал жаркий, засушливый, обессиливающий июнь, промелькнул в суете. И больше всего в нестерпимо душные ночи хотелось прохлады, свежести, мечталось о прикосновении любящей руки.
    Грозовой июль отполыхал слепящими молниями, когда ветхое небо рвалось на клочья, и больше всего в такую ночь хотелось спрятаться в родных надежных объятьях.
    А в августовские ночи нет-нет да и прочертит небесную узорчатую темень след падающей звезды. И вдруг неожиданно, как в молодости, рванешься быстренько перебирать в сердце – чего же хочется? Хочется теплого сильного плеча, чтобы прислониться и вместе наблюдать августовский звездопад.
    Может, успею загадать желание?
.......................................
...сотвори меня, Пигмалион!
Ты же знаешь, что такое резьба – вырежь меня, пожалуйста, из своих светлейших снов, из пречистого своего воображения, из грез ночных, из своей тоски.
Мое безконечное ожидание, расцвеченное нежностью и терпением, уже блекнет, никнет в серой оправе каждодневной суеты.
... сотвори меня, Пигмалион!
 Ты же знаешь, как высекать из камня спрятанное в нем – освободи меня из этой холоднющей глыбы мрамора. Неуверенность, комплексы, страхи, да разные глупости – они заморозили нежную душу, сделав ее каменно-непроницаемой.
...сотвори меня, Пигмалион!
 
   Душная августовская ночь понемногу остывает. Темным-темно. И звезд не видно – и не светят, и не падают.
И ни один жертовник не вспыхнет – хотя бы тусклым пламенем надежды.
 Никого нигде.
..............
А я всё творю своего Пигмалиона...


Білим віршем перекладення мовою Світлани Груздєвої:


Ось і літечко вже промайнуло…
Червень спалахнув своїм промінням…
Так хотілось  в спеку прохолоди
Від руки коханого…а як же ж?..
Липень грозовий палахкотів…
Блискавки розтріщували небо…
Як обіймів тих не вистачало,
Шоб мене шовково так укрили…

А по небу, візерункам вздовж,
Слід яскравий зіроньки котився…
Раптом, як раніш, до серця сплеск:
Що б  найважливіше побажати?!..
Може, встигну?!..Тільки б от плече,
Сильне, ніжне…поряд – прихилилось…
.................................
…то ж створи мене, Пігмаліоне!..

Бо тобі ж мережання знайоме?
То створіть мене ти із сновидів,
Із уявлення пречистого…скорботи…
І моє чекання неокрайнє,
Ніжністю розквітле і терпінням,
Вже грозить змарніти і схилитись
До буденних сплесків метушні.
............................
…то ж створи мене, Пігмаліоне!..

Вмієш ти витісувать з каміння
Всю приховану у ньому сутність,
Визволіть мене отож із брили
Мармуру холодного цього!..
Бо моя невпевненість з жахами,
Різні нісенітниці та інше
Заморозили мою вже душу,
В непроглядну кинули імлу…
...........................
…то ж створи мене, Пігмаліоне!..

Млосна ніч потрохи простигає…
Темно так, хоч в око стрель, у гаю…
І зірок не видно в небокраї…
Жоден не спалахує жертовник
Хоч би тьмяним полум'ям надії…
І ніде нікого…
Тільки я
Все творю свого Пігмаліона…


Аватар Автора оригіналу