Вона хвалилася грозою, мов подругою, що не зрадить,
неначе щойно проводила її і сповнена розмов
про їхні спільні таємниці і про підказки та поради,
про сльози радості і горя, і, звісно, звісно, про любов.
Гроза, і справді, зрад не знає, гроза – вона, і справді, щира,
і, на відміну від обманщиць, даремно сліз не вміє лить.
Гроза приходить, хай на мить, та випромінює довіру,
і можна їй беззастережно про все сказати, що болить.
Гроза на дівчинку чекає, і дівчинка грозу чекає,
і дівчинка складає руки на грудях, мов для молитов...
Гроза запізнюється часом, та потім щиро плаче: «Каюсь»,
і дівчинка її прощає і просить: «Повертайся знов...»
Вона хвалилася грозою, мов подругою, що не зрадить
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119101307978
Свидетельство о публикации №119101307978
Рецензии