Зупинюсь на мить та гляну вгору,
Де межує з ніжністю блакить.
Десь когось живцем з'їдає горе,
А нікому й трохи не болить!
Як сміття лишає мати сина,
У труни жаліють за батьками.
Серце їсть усе життя провина,
Та біди не знищити словами.
Живемо в байдужості,як в змові,
Боїмося вчинками любити.
Хочемо купатися в любові,
А самі не вміємо цінити!
Зрада вже давно нас не дивує,
Звикли ми,що гинуть чиїсь діти.
Рак, інсульт тихесенько панує,
Та цю правду нікуди подіти!
Плине час ,та хто тому завадить.
Бог життя дарує наче квіти.
Як його прожити,хто порадить,
Як самі не вміємо цінити?
Тетяна Мішина
Мить
© Copyright: Танюша Мишина, 2019
Свидетельство о публикации №119100302086
Свидетельство о публикации №119100302086
Рецензии