Пенсіонером зватися не соромно, -
я заслужила право це давно,
і не біда, що вицвілого кольору
мого життя яскраве полотно.
Чому ж тепер держава нам не дякує,
чому всадила в саме серце ніж?
Я вимушена гавкати собакою,
тому пишу такий нікчемний вірш!
Як тій собаці - кісточку лиш кинули,
бо пенсію інакше не назвеш!
І вже чекають, щоб ми всі тут згинули…
Пенсіонер, ти досі ще живеш?
А я ж, трудилась чесно й самовіддано,
і я завжди виконувала план;
та не діждалась відпочинку гідного, -
цю привілею має лише пан.
Тут лиш велике панство з привілеями,
а ти – холуй – мовчи, лишень, та диш!
Бо будеш знищений, як пам'ятники Леніну,
або за грати жити загримиш!
Вересень 2017.
Не моя привилегия
© Copyright: Карпенко Наталия, 2019
Свидетельство о публикации №119092106171
Свидетельство о публикации №119092106171
Рецензии