Iван Вазов. Жебрак

Иван Вазов
ЖЕБРАК


     Надворі шаленів холодний січневий вітер, час від часу здіймаючи хвилі пилу по Раковській вулиці. Скло у шибках вікон кволо дрижало й брязкало. Дим від комину на іншому боці вулиці, збитий поривами вітру, спадисто летів у протилежному напрямку. Безхмарна засніжена Вітоша, настовбурчена й змерзла, щулячись під холодними сонячними променями, встромляла свої скелясті вершини в зимове небо.
Навпроти на хідникові стояв старий жебрак.
     Він завжди там стояв.
     Жебрак був обірваний, мав нещасне, жалюгідне, очманіле від голоду лице. Поли його подертої верхньої одежі розвівав вітер. Старець частенько підбирав їх і ще більше кулився.
     Так він стояв там на своєму посту, нерухомий, наче вартовий на сторожі, з очима, втупленими в рідких перехожих, перед якими скидав свого обсмиканого хутряного капелюха.
     Перехожі проходили квапливо, байдужо; дехто кивав головою на його поклони. Один з них навіть схопився за капелюха.
     І пішов собі.
     Жебрак проводив його жалісним тупим поглядом і знов обернувся до інших перехожих.
     Аж ось пройшли три ошатно вбрані панянки. Жебрак принижено зняв капелюха.
Дві з них подивилися крізь нього, скоріш за все, не помічаючи нещасника, – третя ж – найгарніша – його, одначе, помітила,  зупинилася, полізла у кишеню сукні, проте скоро відійшла з товаришками. Очевидно, їй набридло на цьому студеному вітрі нишпорити дрібні монети або ж вона просто їх там не знайшла. На обличчі промайнуло збентеження – вона наче перепрошувала у жебрака, а той проводив усіх трьох своїм жалюгідним тупим і байдужим поглядом людини, яка звикла так дивитися услід.
     Вітер знов дмухнув, піднявши нові хмари пилу, і старець зіщулився, підібрав свої поли чорними, стерплими від холоду руками. І знов дивився тепер вже на інших перехожих.

Софія, 1904 рік
 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
ПРОСЯК

     Януарският студен вятър духаше силно навън, като дигаше сегиз-тогиз талази прах из Раковска улица. Стъклата на прозорците леко се тресяха и чаткаха. Пушекът от срещния комин, брулен от духлото, летеше полегато на противната посока. Безоблачната снеговита Витоша, под студените лучи на слънцето, забиваше настръхнала и измръзнала своите скалисти чуки в зимното небе.
     Насреща, на плочника, стои старец просяк.
     Той винаги стои там.
     Дрипав, с нещастно, жалко, оглупяло от глад лице. Полите на съдраната му горна дреха се развяват от вятъра. Той често ги прибира и още повече се гуши.
Стои той на своя наблюдателен пост, неподвижен, като часовой на стража, с очи вперени в редките минувачи, на които сваля озобана кожена шапка.
     Минувачите минуват бързо, равнодушно; някои от тях му климват на поздравлението. Един даже фана капелата си.
     И отмина.
     Просякът го изпрати с поглед жалък, тъп и пак се извърна към други минувачи.
Сега идеха госпожи три, разкошно пременени. Той сваля шапката с принижен вид.
Двете го изгледаха, по всяка вероятност, без да забележат тоя нещастник. - Едната, най-хубавката, го забележи обаче, спря се и бръкна някъде в джеб на роклята, па отмина с другарките си. Очевидно, мъчно й бе да тършува дребна монета в тоя студен вятър или пък не намери такава. По лицето й пролетя нещо като сконфузване, като извинение пред просяка, който изпрати и трите със своя жалък, тъп и равнодушен поглед, поглед, привикнал вече така да изпраща.
     Вятърът пак духна, като дигна нови облаци прах, и старецът се сви и прибра полите си с черните вкоченясали ръце. И пак гледаше за други минувачи.
 
София, 1904 год.