Слова печальні, але світлі, вона утомлено плекала
тим неймовірним теплим ротом, який люблю у поцілунках,
і зрозумів тоді – то осінь її вустами промовляла,
щоб відновились від осінніх до милих весняних стосунків.
Печалі не було багато, печаль була насправді світла –
це не образи, і, тим більше, не злість, загорнута у нерви.
Печаль була того ґатунку, коли ти хочеш краще жити,
і хочеш ніжності – ще більше, іще... Іще... І без перерви.
А я – нехай простить кохана, нехай пробачить неувагу –
уже не слухав до глибин слова жіночої печалі...
Я, мов приречений, дивився на губи... Чоловіча спрага
підказувала, що буває і осінь спекою чимдалі...
Слова печальнi, але свiтлi, вона утомлено плекала
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119090702665
Свидетельство о публикации №119090702665
Рецензии