Пошесть

                ПОШЕСТЬ

Посеред зрячих, іноді, заціджено сліпців,
Або ж засліплених прозрінням надибаєш
Й вжахаєшся від пошесті убогості людців,
Надщерблених зсередини, і наче застигаєш
Мов тінь між сонць й з коптіння каганців.
Б’ють сказом праведним і вже собі гадаєш:
Притомність де буття, а де театр ловців
За смертними? Себе і ґлузд втрачаєш.

Де, часом, біль знайти, на дні яких рубців,
Коли із ним на сам чи стогнеш, чи волаєш
Поміж сумління й відчаю, між манівців?
Кришталики зі сліз рвуть душу і вже краєш
З вен візерунок туги. В тромбах почуттів
Де тулиться у пастці самота? Її, бува, шукаєш
Аби вдушити. Епіка любові й трагіка віків!
Її ти не сповідуєш! Не віриш! Не читаєш!

Чи ти – лиш блуд? О, так! Гра марень засвітів,
Чернетка непочатого роману. Геть не сяєш…
Мов долі вість. В рукописах її є злагода рядків,
Єлеєм творена для серця, нею причащаєш
Життя від ґвалту бруду? Хтось бо плодить гнів,
Все штрикає ним рану. Й душу теж. Не знаєш?
Чи ти і є той хміль й питво; п’янких трунків.
Без лірики дурман. Зцілю;сь. Благословляєш?

                Павло Гай-Нижник
                2 вересня 2019 р.