Жизнь с украинского

Життя (Виталий Коротич, http://ukrlit.org/korotych_vitalii_oleksiiovych/zhyttia)

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, —
Складне…
               Школяркам говорили
Ми вірш про “білих яблунь дим”.
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п’ять — спеціялісти
І космонавти — в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя — розуміти
Усе, промовлене колись.

ЖИЗНЬ (вольный перевод П.Голубкова)

Как понимаем мы другого?
Ошибки детства - как вода.
Услышанное в детстве слово -
Яснее лишь через года.

Всё то, что мы недооткрыли,
Что там казалось нам простым, -
Сложней… Подружкам мы твердили
Стишок про «белых яблонь дым».

Мы дом отцовский покидали,
Кичились  мудростью, борьбой,
Тем, что любовь уже познали,
На труд готовы и на бой.

Небрежно хлопали дверьми мы,
Уверенные пареньки,
Пустые надевая рифмы
На хиленьких стишков крючки.

Нас ветром века обдувало
И пылью нам в глаза мело.
Порою больно нам бывало,
Порой и стыдно, как назло.

А мы – знай, жили, как умели,
В смертельном гибли мы бою
И, постепенно - разумели
Всю ту неопытность свою.

Уразумели, сколько истин
Хранит в себе наш отчий дом.
Мы в двадцать пять – специалисты,
Глядишь – и космос за бортом.

Возможно, правда в том скрывалась,
И мудрость, может, в том жива,
Чтоб, забывая про усталость,
Припомнить старые слова.

«Родимый дом», «Любовь» и «Дети»… -
Слова не канут без следа…
И счастье высшее на свете –
Понять их, хоть через года.
…