Дюнкерськi щури

Байки вченого перського кота Ага про запорожців
та їх участь у осаді Дюнкерка(Франція)у 1646 році
на боці армії принца Конде проти іспанців.

Сиджу на ганку, боки грію
Та трубку палю, ранок ще.
А сонечко вже припікає,
З-за церкви вийшло без грошей.
Так млосно на душі, в макітру
Мов янгол наскладав вуглі
Та розпалив, дурний, багаття.
У скроні чую вже пече.

Хочу дрімати, почекай,
А очі вже лягли, ні- бачу
Що хтось крадеться у пітьмі
І блискавкою лезо сяє. От халепа!
Козак на варті не хропе!
Перехопив ворожу шаблю.
«Ой-йой! Дивіться, дід не спить!»

Держу сполохану малечу,
В руці у нього якийсь хмиз,
А інші плигають навкруги,
За хмари линуть зойки, сміх.
У кожного шабля з лозини
Та піками якісь гачки.
Всі лізуть битися, бійці.

Мов полоненого відбити
Та вже пробачте що старий!
Якщо з лозини добра шабля
То віник краще булави!
«Та не лупцюйте більше, досить,
Краще нам байки розкажіть.»
Та добре-добре, зараз бачу
Зростають славні козаки-
Товариша в скруті не кинуть,
Не байдикують за війни
Як Парасоля і Панчоха,
Обидва дюнкерські щури.
« За них не чули!» То сідайте.
«Ага, сідайте, від віника спеком зади.»
То подорожко підкладайте.
Лягли на ганку вояки.

                «2. Угоди»

Колись у Франції були.
Де ми по світі не блукали:
То батько Римський позове,
То з Персії посли з возами,
Аж Франція дукати шле,
Барон Сіро наймав поляків.
З Пшиємським, чуєм, на чолі.

Ми й пішли. Загін великий назбирали:
Пани у кунтушах – поляки,
Чимало німців – ветеранів,
Литвини – велетні – дуби
І відчайдухи – козаки.
Така солянка, які гроші.

Він вихвалявся: « Маю кошти!»
Платня вперед, бо заохочуй.
А грошенят – кіт виїсть очі!!
Казав кінноту набере,
За розрахунком - к Мазаріні,
Мов власний кошт у того є.
Підняли на сміх! «Як приїдем!»
Та ні бароне не пройде!

Наобіцяв, то дали згоди.
Майстер складати він угоди,
Готуй під грошики вози.
Як таляр наперед дзвенить
Не спинить нас навіть Той згори
Дістатися за три чорти.

Були в оточенні іспанці.
Принци Конде і Орлеанський,
А вкупі з ними флот голландський,
Облогу Дюнкерка вели,
Як ми прийшли туди з походу.
Що дівку заміж віддають?
Бо збігся табір весь французів.

Кого тут тільки не було:
І італійці, і англійці, швейцарці- гвардія
І німці. Тут ще поляків принесло…
Король Владислав нахвалявся:
Лиш в нього кращі є бійці-
Навалу турків зупинили,
Морські походи учинили.

По всій Європі йшли чутки:
Хто ті поляки? Запорожці?
Отак ховали мати- Січ!
Знайди на мапі Україну?
Проїдуть диким полем степ,
Але нікого не зустрінуть.
Такі ховатися майстри,
Орда навалами навчила.

         «3. Куми»

Так от, були із полку Хмеля
Два геть сміливих козака-
Роздайбіда і Задуйсвічка,
Друзяки не розлий вода.
А на чесно: « Налий ще чарку,
Ще по чарчині, о якраз!»
Це як гуляють. У поході,
Дивись уважно, щит на роті,
Ще з Сагайдака, нічичирк…

А відчайдухи до розваг,
Шукайте на макітру зілля,
Знайдуть навіть чого нема,
Але якщо до конче треба,
То кращих у полку нема.
Сіро їх в пошук і послав.

Тож по ночі втопили човна,
За течії дном річки йшли
До дюн, не гаючи, де спливли.
Крізь очерет під батареї
Повзли тихенько мов щури.
Коли у Дюнкерку стрічали
Веселі, бо вдалось, чортяки

На радощах немов хмільні
Про все - про все доповіли
Та по очах осоловілих
Бачу хитрують два куми.
Невже збрехали?
Тож по наметах розвели
І розпитали поодинці.
Таке накоїли чорти
Що впали долі ті що чули.
Ще кажуть - ми на чужині
Такі свійські як на Вкраїні.

         «4. Розповідь Роздайбіди»

Тож причаїлись в очереті,
Від річки к морю мілина,
Перед очима вежа форту
Де грізні жерла від гармат,
Фланкові стіни бастіону,
За ними гавань де качки
Смакують рибу в час облоги,
Поважні рухи вартових.

Жінки зрання галдять, прасують.
«Куме, ти чуєш? - Ні, рахую.
Бач канонірів не багато,
Мабуть порожні ті форти,
Деінде привид – вартовий
На бастіоні тінню стане.

- Дивись які файні жінки!
- Рахуй у гавані вояків!
- Смакують злидні вже мозки,
Зараз сальця та хліб окрайцем.
- Смокчи комиш та не бурчи.
- Так цілий день з їжі то п*явки,
То з очерету корінці.

Сидимо тихо як щури.
Про все цікаве вкотре бачим,
А кум і зайве розпізнав-
Дві молодиці, мабуть, наші,
Бо рідну мову слух дістав.
Тутешні жінки попрасують,
Білизну в кошик і пішли,
А ці ще ляси між собою
Перемиваючи кістки.

Треба знайомитись рішаю.
Василь під шепіт очерету
Поривом вітру прошумів:
« Наталя-я-я-я!» Та вони не чують.
Все бубонять, він ще і ще.
Вона здригнулась : «Марин, чуєш?»
Він тихіше. «Ой, боже, чую!»

Не привертай уваги, прошу.
Прасуй білизну…  Вони знов
Білизну з кошика у воду.
«Кажи хто ти?»  «Я - Водяний.
У твою вроду закохався,
Бо біле личко щоночі
Мене навідує сміється,
Що згоден море залишить.»

Аж тут патруль: «Збирайтесь швидко.
Голландський флот іде сюди,
Початись може стрілянина.»
Пішли – пішли, хода зваблива,
Що мріям геть не до війни.
«Які п*явки, дівчата наші!»
Стули шелепи, не шипи.
«А як там наступ?»

Апроші риють під форти,
Цивільна варта і матроси
Залога  бастіонів вщент.
Піхота відбиває штурми
Та їжі потребує день.
«Рибалок нищить флот голландський,
То підем спалимо склади.»

Так і зробили. Зняли варту,
Якісь цивільні хробаки,
І запалали ті сараї.
Ой, гуляв півень по ночі!
Та ледве ніжки волокли,
Бо прихопили зерня трохи,
Назустріч варта вже біжить.

Кидай мішка, цеберко в руки.
Сусідні дахи, бачу, в скруті
Та зойк жіночий пролунав.
Хазяйка, справна така жінка,
Бо є під рюшами добро,
Так подивилась відчуваю
Себе я справжнім козаком.

Поки колодязь, поки бігли,
То стріха впала горілиць.
Дим очі їсть та з кірхи дзвони,
Сторчма волосся на жахи.
Хазяйка вже запамороки,
ЇЇ відтягую в кущі.

«Наталя!» От хазяйська жінка
В хату палаючу ввійшла.
Куди? А погляд її, каже,
Усі коштовності ніщо,
Вертається, маля спасала.
Кудись Василь пропав, вже ранок
Та ніч пітьмою вже найшла,
То гепнула як впала кроква.

За кілька днів прийшов до тями,
Лежу під ковдрою в бинтах,
Мов павуком сповита мушля,
А тхну як печений  кабан,
Пече, на смалець піде гузно!
Наталя поруч, якісь мазі
На тім*я маже. «Хто ти?»-каже,
А я їй тихо: Водяний!

Як глечик мій майдан пробачив,
Аж зашуміли десь мозки!
Чую хазяйка репетує,
Фламандська мова, от лікує,
Буде Наталці на гриби.
Почав стогнати. «А ну тихо!»-
І тиша, чую шурхіт миш.

Стривожені всі городяни,
Конде зайшов на бастіон,
Маркіз тутешній добре бився
Та ззовні поміч не знайшов:
Іспанці навколо ходили,
Якісь маневри ще робили,
Розумний гедзь Пікколоміні,
Суворий до нестями Бек,
Хитріший лиса Карасена
Порадилися й пішли геть.

Бо був завбачливий Конде
І супротив мав оборону.
А їжі Дюнкерк вже не мав!
То завдяки кому облога
Наочно долю прийняла?

Лежу в панчохах, хто то б*ється -
Капітуляції приймає,
А рятівник майна з пожежі
Мов кіт у маслі спочиває.
Якби не гуля від Наталі
То шрами честь для вояка.

До міста як ввійшли війська,
Три дні – дарунок для вояків.
Волало місто, всі ховались.
Одним потреба лиш скарби,
А тим поласувати жінку,
Бо іншим все це залюбки
Та я дістав свої пістолі,
Руку на шаблю: -Це моє!

Так з того часу став Панчоха,
А був колись Роздайбіда.
Та де мій кум? Він – Парасоля!
Паливода, що врятував?
Вигляд вдоволений: - Котяра!
Під парасолькою стоїть,
Рядком усміхнена Марина.
Так от куди козаче зник?

Не без талану волоцюга!
Віночок з лілій водяних
Його прикраса на Марині.
Казав п*явки тоді ловив.
До серця стежку прокладав він.
Ще хреститься і каже: «Ні!»

        «5. Розповідь Задуйсвічки.»

Капрал зібрав хто був з цеберком
Повів гасити арсенал.
Вони на стіни, я – на порох,
Бачу відкритий схрон гранат
То я й його залив водою.
А як побачив це капрал!
От синці бачиш? Ребра плачуть.
Мене він добре лупцював.

Хотів мене арештувати,
Але хотій йому не дав!
Завбачив верхи Той, бо впала
Цеглина з вибуху гранат.
Він поточився, всі розбіглись,
Зараз мене він врятував,
Як не віддячити зостався.
Від долі не втечеш з чеканням,
Не я там щастя повертав?

Це він хазяїн той майстерні
Де у Марини повний лад.
Його впізнав, ще той хряк, скнара.
Дивлюся – зламана нога,
Лежить без тями,
То я й віддячив від плеча,
Бо знаю що легка рука
І ребра стогнуть, пам*ятають.

Прийшов до тями,
Окрім мене бруківці шана,
У голосі бринить сльоза:
«Клич на підмогу!»
Еге ж, калоша ти стара,
Не бачиш ядра тут літають,
Місто палає, всі сховались.
Тягну до брами. Де ключі
Та лікар ногу лікувати?

Пішла сорочка на бинти,
Підклав соломки, знепритомнів.
Чи краще лікаря шукати?
Біжу до хорнверка, там бій,
Там наші гасла, чую, рідні
Ой колотнеча, дзвін шабель,
Немов зірки майнули іскри,

Дивлюся, здоровань принишкнув,
Обличчя хлопця жах потворить,
Як каланча біля стіни.
- Що з алебардою застиг?
Жарти чекаєш під вербою?
Як пхнув під дупу: - Зброю дай!
Тікай хлопчина, життя довге!

Рубаю з тилу варти спини,
Мовчу, кров ллється як ріка,
Немов гілки шматтями руки
По тілах йду, іще хриплять,
Лають стару, мабуть від люті
В агонії таке бува.

Та це війна! Які думки?
Лунає пісня з полонини:
Косив Ясь конюшину,
Косив Ясь… і я кошу,
З нестями від плеча махнув
І бачу відлітають душі…
Може зустрінемось в раю?

А ось і оселедці рідні!
 «О Задуйсвічка, звідкіля?
Яке чортяко к нам принесло?
Козаче вчасно допоміг!»
Застиг, радію! Бо чую рідну мову, рідну.
Сльози рясніють, так радію,
Братів - козаків впав обійми.
-То ми ще живемо!

Отак ми хорнверк захопили,
Гвардійцям шана – бастіон!
Та закріплятися потреба,
Облаштували ложемент,
А сонечко чкурнуло спати,
Вже вечоріє, час застиг.

Качки гелгочуть восени.
Та що ж це я старого кинув?
Мабуть вже янголи пішли?
Кинув своїх, повзу до форту
Серед знайомий очерет.
Тут лілії збирав Марині,
Віночок плів, ой файні мрії,
А тут п*явки до гузна лізли,
Не добре, та кортіло їсти,
Ще з очерету слизняки.

- Ти бач, а янголи на місці!
Зібрали коло в головах.
Що обирати кошового?
Та бачу справа вже пішла…
Один бринчить на мандоліні,
Другий співає вже псалми.
Відспівувати рано хлопче,
Вже годі рюмсати брати!
А ну мерщій допомагати!

Насипав пороху на рани,
- Роздмухувати є охочі?
 Вогник ось. Якби ви бачили ті очі?
- Що батьку, вже покинув рай?
За переляк, кажу, не бійся.
На цвинтар, бери свічку ніччю,
Якщо не ллюриш по ночі,
Сова на раз таке лікує,
Чого співали? Вже живий!

Щось бубонить? Хочеш до хати,
Щоб баба виїла мозки?
Кохаєш? Вірю, очі бачу,
Перев*яжу, ще полежи.
Щось дивне чую за дверима.
- Піду погляну. Взяв пістолі,
Собі тихесенько іду

Бачу - стіна загуркотіла
І тіні вояків пішли,
Тож причаївся у куті, застиг камінням,
В грудях свербить, якщо кахикну
То відспівають назавжди.

Вони пішли, гупає серце
Немов мішки тягав зрання.
Та ледве піт зітер з чола
Як чую гуркіт знов і пані,
Шляхетна пані повз пройшла
В блакитному вбранні, чарівна.
Відчув що неземне створіння,
Бо вона поглядом звала.

Ті очі, дивовижні зірки
Сріблясті, сяють, неймовірні.
Зовуть, благають. Як не йти?
Немов з хреста знятий плетуся,
Як миша на котячий спів.

Куди ішли? Та безліч сходів
У різних напрямках вела,
Йшли у пітьмі, а я все бачив.
То звідки тут Чумацький шлях?
Чув легкий шурхіт її плаття,
Фіалок аромат ночі,
Струнка, зваблива до каяття,
Щось закортіло, десь в мені,
Чую, захоплює примара,
Очей наврочуюча мара,
Та синьоока глибочінь.
Я маю щезнути, бо погляд
Її очей так захопив…

« Моя улюблена альтанка!»
І я відчув що вирій мрій
Від слів її мене уносить,
Кудись в замріяні краї.
«Кажи, чи є в тебе бажання?
Вони здійсняться, забажай!
Там де вернув життя старому,
Мій чоловік пішов у рай.»

- Я відчуваю себе в казці,
Де маю щастя від чекань…
«Ти лицар мій!» Вона сміється,
А я цілую край плаття
І бачу – в лицарськім знарядді
Застиг поважно, сам не сам.
- Ні-ні, вертай! «Дивись що маєш!»
І знов в багатому платті,
Якийсь купець – венеціанець,
Де тільки вуса лиш мої.

«Не вгадала? То може,- пташка щебетала,-
Гетьман будеш мій? При булаві
І тих, хорогвах, як маршал поведеш у бій!

Чи може вчителем до танцю?»
-Тільки гопак з шаблями знаю…
«Священик?»   -Поверни мене…
Я плаття залюбки цілую.
- За те що в мріях побував,
Ти дарувала насолоду
Бути наближеним до чар.

Чекай, мені ніщо не треба,
Бо козакова доля – воля,
Де шабля – дівчина знайома,
Ой гостра, з жалом, що змія,
Але мене не підвела,
Де вітер, брате мій з малят,
Він мої крила і душа.

Схвильовані побачив очі,
Ту синьооку далечінь…
- Даруй, прошу, бажання повінь.
Вона всміхнулась ,чую: «Ні.
Бажаєш бути незалежним,
Але чекаєш на наказ,
У мріях заблукав як Місяць
Та серця в пошуках нема.

Достатку хочеш та чесноти,
Але шукаєш щастя десь.
Криваві гроші – чиїсь сльози,
Прокльони чує Той згори,
Не буде щастя коли горем,
Будеш насичений в житті.»
Мовчу, бо знаю - її правда,
Приходять душі уві сні,
І серце голосить, і рветься,
Спокою хоче, молитви.

«Ти хочеш Дюнкерка здобути,
А рідні хати у вогні,
То невже дюни твої мрії,
А не лани де спів пташиний
Ти відчуваєш від землі.
Здобути Дюнкерка – уява,
Де щастя – привид зберегти.

Примара форту – сходи в казку,
Чарівні дверці зачинив.
Он  бачиш зірки,
Вважай наснилися тобі!
Агов, к мені!» - і чорні коні
Під сяйво блискавки зійшли.
Та білі янголи – гайдуки
Їй охороною були.
«Бувай, козаче!»- на останок,
Коні карету понесли.
Ген чую свищуть батоги,
Море реве, б*є мури форту,
Стою у прірви на краю,
Не літо, мабуть кінець жовтня,
Закляк козаче на вітру.

Може наснилося? Дивлюся:
Це сяє слід її туфель, вдача на згадку,
Коли коліно підставляв
Як у карету проводжав…
Невже чарівні шаровари
Якщо у казці побував?
 
Сполоханий від штурму Дюнкерк
Чекав наступного вже дня.
Під ранок дотягнув капрала
В його оселю, тяжкий хряк.
Близькі, сусіди та Марина
Його опікують, а я?
Бачу лише її спідниця
Дарує окові : «Гаразд.»

-То я піду?  «Ні-ні, вдягніть.»
Камзол, штанці і черевики,
Міської варти капелюх,
- Прошу залиште шаровари,
Вони чарівні… Як Марина
Дарунок - у вогонь каміна,
Слід туфель сяйвом спалахнув.

Що вдієш? Сурми кличуть: «К бою!»
То і пристав в кінець загону,
Йдемо прорватися до дюн.
Стрільба мушкетів, грім гарматний,
Зойк понівечених, кричу,
Маркіза Лейдена накази,
Ще трохи і мабуть прорвали
Та к маршалам прийшов Конде
І свіжі сили нас спинили,
Усі замешкались. Зупинка?
«Рятуйте!» - чую, вже побігли,
Відступ нервовий, метушня,
Зашкутильгав к кущам, ховаюсь.
Зметикував – оце пора! Лежу вмираю.

Хтось з городян прийшов на поміч
Та куля – дурнем: «Прощавай!»
Засапані пройшли англійці,
За ними чую ляхів жарт,
Тут конче треба знак подати,
Бо ще пристрелять. Що гадати?
Кричу: «Панове Христа раді,
Рятуйте, хтось допоможи!

І дочекався, так прибігли
Суворі ветерани – німці
Лаутеншлагер, мушкетер
І Ільзенеер, пікінер.
Обох я добре пам*ятаю!
В поході разом і співали,
Куліш варили в казані,
Одною ложкою сьорбали,
Проткнули шпагою й пішли…

В небо – гай лети зірка пташкою.
Чом в замріяну далечінь звала?
Сяєш угорі синьо, зваблива,
Хмарки качками восени.

Листопад, а в серці млосно,
Зацвірінькав соловейко.
Мов на крилах в хмарах місяць
Посміхається здалека.
Ой, чому очей примара
Всі думки ген геть уносить
Чи чекаючи на мандри
Подорожі душа просить?

Де я? Бачу як спідниця,
Так знайома, позвала,
Немов янгол народився,
Файна дівчина з*явися
Із уяви – на життя,
То Марина підійшла.

Чую серце в тулумбаси
Гомонить наче зрання,
Зачекайте, я в Едемі,
Бо на щастя не чекав?
Шо? Під ковдрою у ліжку?
Натякає що сусіда
Бачив наслідки атак.

У похід знов сурми грають.
Серце ковдрі: Що чекаєм?
Геть бинти та кволий вигляд,
Козаку не личить спати.
Начепив на пояс шаблю,
Застромив в боки пістолі,
Кулі в сумку, порох- в тацю,
Вуса накрутив, став хвацьким.

Гаманець порожній! Гроші?
Де платня? Мабуть забули?
Завезли у лихі краї…
З Дюнкерка майном все взяли!
Маркітанти тут гуляли.
Віз з панчохами міняю
На коня та збрую к ньому.

Парасольки кума бачу
Покупця іще чекають.
Те да се, а час минає,
Бо війна нас не питає.
Маневруємо, теж мандри
Між каналами к Кортрейку
Ми обоз охороняли.

Вдала подорож, іспанці
Так себе вели галантно-
Кланялися, співчуваєм
Мабуть теж гроші не платять,
Що обоз і не чіпали,
Тим війна і закінчилась.

Бачимо – за гроші тиша.
Нічого нам тут робити,
Бо зима не за горами.
Дюнкерк ,прохолодні хвилі
Качки гойдають знайомі.
З кумом їдемо у гості
До дівчат, гостинців взяли.

Та лелека – доля щастя
Десь на крилах заховала.
Як побачив я Наталю
Серце йойкнуло у грудях,
Немов пташка, така файна,
Очі як зелені ниви
Степу матінки – Вкраїни.

«Вибачай,- каже,- козаче!»
На руках її малятко.
«Бо його мати загибла.
Я знайшла собі родину.
Повертайся на Вкраїну
І покланяйся за мене.

Душу, серце вивертають
Очі в жалобі дівочі
Та всміхається малятко,
Тулиться до неї, горне.
«До Марини теж не їдьте,-
Парасоля здивувався,-
До купців вона пристала,

З Новгороду вільні люди
Обіцяли в рідні краї
Відвезти. Вчора прощалась
І віночок з лілій – спомин
О козаках дарувала.»

Що ж, відкланялися низько,
Руку дав фламандцю: - Щастя!
Бережи, твоя Наталя!
Як від брата дав їй гроші:
На весілля! Будь багата!

Повертались на Вкраїну
Взимку, тиша на дорогах.
Від обозу до обозу
З кумом в наймах, охорона.
За весни були на місці,
Сонце сяє на порогах,
Чую жайворонка пісню,
Серцем чую – Україна!

P.S.
 Завжди дотепний жартівник
Був Задуйсвічка до Дюнкерка,
Став Парасоля зовсім зник -
Похмурий, сірий, мовчазний.
За шлях додому кілька слів!
Були у погляді зірки,
А зараз бачу в хмарах мрії.

- Ото п*явки тебе зцілили?
Чи, вибачай, в серці жінки?
Той форт Леон тобі наснився!
Чого шукали? Розкажи!
«Жінку в блакитному вбранні,
То коменданту форту жінка.
Там де Леон Кордос загинув
Вже володіння Ентелайн.
Вона, зірки, всесвіт бажань!»

-Еге ж, обмацали всі стіни,
На кожній плигали щоглі.
« Вона чарівна!
Ще досі на нозі є слід!»
-То від пожежі, слід от крокви…
« А шаровари?» - Попіл теж!
« Чому лишаєш мене мрії?»
- Мрії у Дюнкерку залиш.
Віночок з лілій де? В торбині!
Двома зайцями мариш світ!
На нас чекає Україна!
За неї серце хай болить!