Народнi месники

Народні месники
Нещодавно почула від свого двоюрідного племінника, який, до речі, старший за мене на один рік, оповідання, як він в дитинстві на смолу ловив павуків.
Виявляється, мій батько, будучи малим, теж так робив. Навіщо? А навіщо дітям в наш час сидіти годинами за комп’ютером? Задля забави. А в докомп’ютерний період забави були іншими.
Павуки, на яких полювали хлопчаки, нікому шкоди не завдавали, окрім корів. Сиділи собі в своїх земляних нірках, інколи вилазячи на поверхню пополювати. І коли якомусь невдасі-павуку випадало нещастя сісти на травинку і бути зібраним разом з пучечком тієї трави коров’ячим язиком, то смерть наступала не тільки для нього, а для горе-корови, яка його проковтнула. Корову роздувало, і якщо вона вчасно не отримувала медичної допомоги, то в результаті її душа разом з павуковою  відлітала в тваринний рай.
Діти, не відчуваючи ще хиткої суб’єктивної межі між добрим і злим, орієнтуються на судження дорослих. Якщо ті сказали, що рябенькі великі земляні павуки погані, значить. Вони вороги і їх треба нищити.
Між хлопцями навіть були змагання: хто більше наловить павуків. Потім “шкідників” урочисто спалювали, захоплено слухаючи, як від вогню лускають животики павуків.
Що ж, діти часто бувають жорстокими, але не без впливу дорослих, які кидаються словами, не задумуючись.
Так згадалось, як сусідка лаяла машини, які збивали на дорозі курчат чи курей. Я, ще тоді мале дівчисько, і мій друг Сашко — внук сусідки, чоловік якої був нестелепним поставити добротний паркан, щоб птиця не вискакувала на дорогу, зробили висновок, що машини — це запеклі вороги нашої вулиці, і виплекали свій план помсти.
Це була середина літа. Яблука ще були яблучками. І ті, в котрих поселився черв’ячок, або просто були такими собі яблуками-декадентами, осипалися, не налившись соком і палким рум’янцем. Ми збирали ці суїцидні яблучка, встромляли в них цвяшки і розкладали на дорозі. Радості не було меж, коли ворожі машини наїжджали колесами на замасковані цвяхи.  Звісно, колеса спускалися не відразу — і ми почували себе в повній безпеці. До пори до часу...
Якось ми тільки розклали яблучка і чекали нову жертву-машину. Їхала “Лада” червоного кольору. На наше розчарування, водій обминув пастки, очевидно, пожалівши нас і наш яблуковий лабіринт.
Але за машиною на велосипеді їхав Юрко, не набагато старший від нас, але вищий і міцніший. Побачивши наші ретельно розставлені яблучка, Юрко зробив скорботним вираз обличчя і наїхав переднім колесом на одне, заднім на інше, засміявся і поїхав. Засміялися і ми.
Але шини велосипеда все ж відрізняються від шин автомобіля. Юрко проїхав три двори, зупинився, обмацав колеса, розвернувся і з лайкою направився до нас.
Ми з Сашком перестали сміятися і чкурнули до нього в двір, устигнувши підставити секретний пристрій під ручку хвіртки, яким користувалися дід з бабою, коли вже йшли ввечері до хати. В цілях власної безпеки ще й залізли на горище літньої кухні, і в маленьке віконце дивилися, як Юрко намагається відчинити хвіртку. На горищі було вже не страшно, і ми посміювалися над хлопцем. Який повис на хвіртці і намагався розгадати її секрет. Коли ж це йому вдалося, то наші душі знову повернулися в п’яти. І якби в той час не заборонялося вірити в Бога і наші батьки навчили хоча б “Отче нашу”, то ми б, напевно, молилися.
На наше щастя прокинувся глухуватий кудлатий рудий Букет і по-старечому загавкав на Юрка.
Букета пам’ятала вся вулиця, бо він колись по молодості загнав на колодязні кільця сусіда і вкусив його за ногу. Розповідали, що сусід  дуже злякався, баба Гапка навіть переполох виливала, а ще йому сорок днів робили уколи в живіт від сказу. Для більшої ж певності зрізали пучок шерсті, спалили і засипали рану на нозі.
Тож Букет своїм авторитетом змусив Юрка відступити. Але той з-за воріт нас все одно лаяв і грозився виловити на вулиці й показати де раки зимують. Юрко покотив велосипед зі спущеними колесами додому, а ми ще годину боялися злізти з горища.
— Що ж тепер робити? — питалася я.
— Зліземо з горища — і я відразу поїду до батьків (вони жили в іншому кінці селища).
— А як же я?
— А ти сиди вдома і не виходь на вулицю.
— На кого ж ти мене покидаєш?! — заголосила я по-дорослому.
Але страх взяв верх над благородними почуттями. І коли Букет, нагавкавшись, хропів у будці, ми тихенько злізли — Сашко відразу сів на велосипед і поїхав, а я городами пішла до себе.
Такої помічниці мої батьки ще не бачили. Коли треба було йти до магазину, я рвала на городі бур’ян, коли ввечері треба було зустрічати корову, а вісі сільські діти виходили на годину раніше, щоб набігатися й награтися, я ретельно мила посуд, підмітала подвір’я. Батько йшов сам зустрічати корову, не без задоволення, бо міг погомоніти з односельцями і відпочити.
Через два тижні із сусідської малини почувся свист. Батьки все ж витурили Сашка до баби.
— Ну що, як ти тут? — показався Сашко, розгорнувши малинові кущі.
— Ніяк, — все ще сердито обізвалася я . — Зрадник!
Але на душі потепліло, бо боятися вдвох веселіше. Хоча на той час можна вже було жити спокійно. Батько Юркові заклеїв камери — і той ганяв на велосипеді, забувши про наші яблучка.

Та все ж повернемось до полювання на павуків.
Хлопці знаходили нірки, опускали в них нитку з приліпленою кулькою зі смоли. Нитку смикали туди-сюди, граючи павукові на нервах. Коли у павука уривався терпець, він хапався за кульку — і, як риба на гачку, був виловлений і посаджений в банку до інших неврівноважених родичів.
Але були такі, мабуть, сильні павуки, які розм’якшену смолу зривали з нитки. Тоді хлопці ліпили нову кульку і знову дратували чергового павука.
Через якийсь час смола закінчувалась, і, закономірно, старші хлопці брали її в менших. Мій племінник Ігор на той час був меншим. Побіг один раз до баби за шматочком смоли, через годину знову відірвав бабу від роботи. Врешті-решт тій обридло відколупувати смолу для забав онука. Вона йому дала великий шмат. Сказавши:
— На, та не бігай і не смикай мене раз за разом!
— Але ж хлопці побачать і відберуть, — завагався Ігор.
— А ти заховай під картуз. Як спитають, то скажи, що немає. А як в тебе закінчиться, то потихеньку дістань собі.
Ігорьок, як його називала баба, щасливий побіг до гурту.
Увечері внук захоплено розповідав, що він більше всіх наловив клятих павуків.
— То що, смолу ніхто не забрав? — спитала баба.
— Я про неї забув... Павуки не зривалися більше...
Ігор ойкнув, знявши картуз, який боляче смикнув за волосся. Баба теж сплеснула в долоні: за день смола від сонця розплавилися й розтеклася на голові.
— Ой горенько! — баба спробувала витягати смолу, але внук верещав й ухилявся від її рук.
— Зачекай, піду візьму бензин.
Бензин в Ігоря викликав зовсім інші асоціації, і коли баб зайшла в сарай, він кинувся з двору і побіг додому до батьків.
Недоречно й некоректно по відношенню до баби, нині вже покійної, передавати монолог Ігориної матері, яка ножицями вирізала смоляні пасма на голові сина. Нагодився в цей час з роботи й батько. Мовчки взяв машинку й постриг сина наголо. Опісля взяв бензин і протер змоченою ганчіркою і машинку, і голову Ігоря. Хотів зняти пасок і походити ним по тому місцю, яке за голову взагалі не повинно відповідати, але вчасно був покликаний дружиною до вечері. Ну а заплаканий Ігорьок, скориставшись моментом, утік до баби.