Кидаю в сни зiтхань шматочки льоду

Спекотність, мов німа нечиста сила, навіщо з пекла шкіришся на нас?
На сонці пожовтіли білі крила, вуста шепочуть небу: - Ще не час
Палаючим вітрам куйовдить мрії і роздягати душу кожну мить...
Бо знаю - дух кохання не старіє, цей дар Життя в віках не загубить!
Ось літо поглинає прохолоду, як гусінь ненажерлива, товста...
Кидаю в сни зітхань шматочки льоду, рахую равликів непроханих до ста.
Пір"їнкою кружляю безтурботно - розніжена і гола, ще й п"янка.
Від дотику бажань стає лоскотно, грайлива ніч - цикадами дзвінка.
Спекотність сповідань - чоло спітніле.  Десь ллють дощі із пахощами цнот...
Квітуча зваба від жаги сп"яніла - в розарії вподобала фагот.
Примарою світила тінь кульгала в думках давно знесилених епох,
Знов серце меланхолія спіткала - трамвай кохання човгає в депо...

        22/06/2019


Рецензии
Чудовий вірш!
ТворчоЇ наснаги!!!

Азмъ Есмъ Истина   08.02.2022 11:42     Заявить о нарушении