Вирок

                сокрушенное и скорбящее сердце, Боже, Ты не пренебрежешь
                Псалтирь 50:19
Невже байдужість?
Вибір твій.
Не вірю.
Ні тому, що ніколи не любила.
Ні тому, що не любиш зараз.
Ображена дитина ти і дивна.
Якщо тебе потішить моє освідчення.
Що ж, головне, щоб хоча б трошки посміхнулась…
Якщо ж придушиш надокучливого комара,
то так мені і треба.
Уже давно жінкам не вірю я…
і відчуваю себе нижче плінтуса.

Байдужим серцем пишеш про любов.
З погордою не знаєш ти прощення.
Мабуть, таких невдалих помпадур
любити мені доля.
Презирство і кохання
в однім флаконі.
Трунок протиріч.
Забути було б благом незбагненним.
Та забуття, як сказано у вірші,
Бог не дав.
Я плачу, а ти смійся
над вигаданим ніжним почуттям!

Усе у моїм світі вигадка.
Пора сідати до стола писать роман.
Але халепа! Героїня
– учительська дочка.
Й сама повчати любить.
Занудиться читачка від образу такої
всезнаючої молі.

Мабуть, вірші то є найбільший скарб.
І ти, моя скупая лицаресо,
усе, що в серці мала, складала у слова.
Тепла руки і голосу для друга не зосталось.
Але ж, які слова!

Здається усе сказано, що в серці накипіло.
Якби ж так легко
божевілля це пішло від мене!
Та не віддам тебе ніколи я.
І в тому злая кара,
Що ми, неначе два сіамські близнюки,
народжені не для утіхи!

Змиритися із тим, що ти далеко
у своєму розколотому навпіл світі.
У будинку, поділеному на кліті,
ми поховані знов для літа. 

Лі…
         та
блаженства п’єдестал, до якого мені не дорости.
Лі…
         та
вигадка і ідеал.
Ніколи ми не будемо такими, якими бачать нас очі закохані.
Я не знаю, чого я хочу від тебе.
Ти не знаєш, чого ти хочеш від мене.
Але якийсь магніт одне і те ж  примушує робити!
Це не любов, а…!
Сховатись – слушна думка.

Мовчатимемо довго, вичікуючи.
Кого цікавить нетерпляче літо?
Тягнути, розставивши сіті…
Поки жертва сама  ляже на вогонь.