Гафия рассказ на укр. языке

Подільські оповiдання
 Поблизу Чанькiва, що на Дунаєвеччині було колись село Меляня .
Дуже давно близько 1875р. тут був панській фільварочок .
 Його подарував батько дочці ,
 назвав на її честь.
Син пана приїздив в гості з Росії…
Бувальщина зі слів Наталії Олійник
Райський куточок Меляня, писаний аквареллю квіткових барв, насичений співом солов’їних трелей, ароматом троянд та фіалок кожної весни напоював господарів березовим соком та бавив око грайливими переливами веселок після дощику. Завжди весна переходила в літо, закосичене золотом пшениці та волошок, слідом за ним поспішала осінь, погордо дивлячись на лани з – під павутиння вуалі і розкладала по полицям і засікам  багаті  дари, отримані людьми за вдячність, працювати . Непомітно обличчя дами з копною золотавого волосся стиралося дощами і перетворювалось на змерзлу сльозу, що малював пензлем дивакуватий Святий Миколай.
Починаючи з травневого пробудження природи, панська садиба опікалась дзвонами стоголосого лісу, над прозорим ставком схилялись зелено руки верби, ваблячи витонченістю ніжного доторкання до води кольору неба, де плюскоталися хвостами грайливі лящи.
До цієї, писаної Богом картини кожного року дуже раненько, взявши до торбинки кусень хліба та пляшку води, приходили на панщину селяни Степка, Чаньківа, Білика, Зеленче. Пан, Михайло Вершинський, любив дочку Меляню, и не менш фільварок, названий на її честь. Він, не звертаючи увагу на вік, все дужче  вростав в кожну стежину, і вітався, як з живими істотами:  віковими соснами, дубами, березами. Завжди з настроєм та піснями, що мурликав, мов кіт під ніс, збирав після осінніх дощів гриби,  потім виставляв повні кошики на узліссі, які тільки вспівав забирати вірний слуга Степан.

Селяни працюючи на панських полях, дворах, збираючи врожаї, доглядаючи свиней, корів, птицю бачили розчуленого природою пана Михайла, їм передавався його настрій адже  всі знали як пестить він породистих псів, влаштовує вечори біля ріки з вербами, грає з гостями в пасьянс и слухає мрійливо акорди любовного романсу...
Відпочивали і люди взимку  по великих святах, бо сніг рятував від важкої праці ...
Роки минали, одягаючи дерева в різні одежі, фарбуючи чорне волосся в біле, сіючи на обличчя зморшки, а іншім даючи знову можливість приступати до важкого життя  - заробляти віковічний хліб для існування...
Одної такої весни вийшла в поле з іншими кріпаками молода дівчина Гафія. Висока, струнка красуня з великими карими очима, мала чорну, довгу по пояс косу та  вдачу працювати такими ніжними руками, швидко в’яжучи снопик. Багато кому подобалась дівчина, але ніхто не бачив її на вечорницях, бо тато хворів, важка праця покрутила спину, забравши блиск в очах,  та залишивши під  ними глибокі зморшками.
 Дівчина старалась допомогти батькам, не засмучувати їх адже в них була велика сім'я. Гафія  переживала за менших сестричок Олю и Машу, знала, якщо батьків не стане, самій прийдеться доглядати за ними.
Одного разу з далекого Петербургу,  приїхав на жнива до Меляні молодий панич Володимир. Зовсім випадково їхавши на коні,  побачив він в полі Гафію… У простенькому вбранні, в біленькій хустині, вона не змогла приховати вроду. Погляд красуні заворожив пана, він кинув до шухляди про карти та перестав їздити до друзів і пити з ними  вино. Панич все частіше  навідуючись на поле, зупинявся біля копни и мовчки дивився на дівчину. Не витримав,   і одного разу підійшов до Гафії.
-Доброго дня красуне!
- Доброго здоров'я,-  відповіла, почервонівши дівчина.
- Тебе як звати?
-Гафія...
- А я Володимир. Спека така, відпочинь.
- Нема коли вельмишановний пане, будьте милосердним. Мені треба працювати.
Панич нічого не сказав и опустивши голову пішов геть. Все одно, кожного дня його бачили біля кріпачки. Гафія  ховалася  від його очей. Одягне мамину камізельку, насуне хустку до самих вій і спритно йде серед селян. Панич же поведе повільно всіх поглядом, знайде і вже розмовляє з сором'язливою красунею.
Червоні маки стали свідками зізнань пана Володимира...
- Гафія я не знаю як розпочати. В мене змінилось життя...Я не можу спати, в мене тривожиться і болить серце. Загубив десь спокій, веселощі мене обходять і не хочу їхати до Росії. Хвороба моя розпочалась, коли побачив тебе. Не важно, що ти кріпачка. Я пропаную вийти за мене заміж і тобі мій батько дасть вільну! Ти зможеш допомогти своїм батькам і сестрам. Але головне- моє кохання до тебе. Я все зроблю для твого щастя! Я на руках тебе буду носити, дарувати квіти і ми будемо ходити до театру. Ти дуже вродлива, ніжна, добра, чемна, важко працюєш. В мене серце рветься, коли я бачу тебе в хустинці за стогами...
- Я дуже тебе люблю.
Дівчина мовчала...Дві прозорі росинки застигли у великих очах...
-Гафія, казав панич, обережно витираючи ті росинки, - ніхто, ніколи не буде тебе кривдити, ми візьмемо шлюб, ти будеш вільною, обіцяю любитиме тебе доти, доки жевріє в мене подих.
- Не витримавши дівчина заплакала і відповідала:
-Нам ніколи не бути разом, пане Володимиру...Я кріпачка з дуже бідної сім'ї. Не дадуть вам батьки згоди на одруження, хоча вони добрі.
- Якщо не дадуть згоди, втечемо , до Петербургу, будеш панночкою і я нікому не дам тебе образити!
- Ні, Володимире, не буду я тікати, соромити батьків і гнівити Бога. Осудять мій вчинок,-це ганьба на мою бідну голову. Подивилась сумними очами на сине небо, на макове поле зірвала квітку з великими червоними пелюстками і дала в білі руки паничу.
- Не можу я проти волі батьків йти. Не пара ми з вами.
- Гафія я вмовлю батька!
Довго дивився їй вслід, тримаючи тонкий стебел з червоним суцвіттям.
Потім чули наймити жорсткий голос пана Михайла з відкритого вікна:
- Я вигоню її з поля,  по миру пущу.
- Вона не винна, що я її люблю. Не буду без неї жити і не хочу. Не дасте благословення, ну то мені не жити.
- Сину, стримано, але твердо відповідав старий пан:
-Я відмовляю, бо то не рівня тобі. Вона кріпачка, не нашого стану і як я можу дозволити холопам бути моїми сватами? За знатну панянку я готовий сватати тебе хоч зараз,  он скільки гідних, є і гарних. Володя,  ти моя надія і тобі продовжувати наш славний родовід.
Світло врешті загасили, в садибі втихомирилося, повний місяць затулив тугу ліловими кругами по сонній землі.
Всі знали, що скоро закінчяться жнива і місяць принесе холодний протяг осені.

Далеко за північ, біля  Чаньківа,  дехто чув не то гул, не то постріл грому перед зливою, - після якого знову настала тиша,  приспав весь простір.
Вранці в невеличкому лісі знайшли тіло молодого панича... Поїхали селяни до фільварку, сказали про біду пану Михайлу, приїхала поліція. Довели,- пан сам на себе наклав руки.
Володимира ховали ясним днем, зібралися родичи, знатні сусіди та прийшли прощатися всі селяни. Не було тільки Гафії...
Пан Михайло журився,  не знаходив місця, невтішне горе зробило його старішим за роки, щезла з обличчя добра усмішка, адже втрата єдиного сина спадкоємця вивертала згорьовану душу батька. Згадував він кучерявого маленького Володю, який не сходив з рук красуні матері, потім син – підліток стояв перед ним, що вчився їзді на коні, бо любив цих розумних тварин. Не відступала сцена прощання, коли син вперше їхав до Росії, потім радісним приїздив в гості до люблячого батька. Ночами  привиджався  Володя з простріленим серцем, такий  молодий красень з сірими очима та білим обличчям...
Одного разу об'їздивши поля, пан Михайло побачив Гафію і підійшов до неї.
Всі почали бігти на порятунок дівчини:
- Пане, не чіпайте, вельмишановний пане, вона не винна,- кричали і благали селяни.
- Не бійтеся, я нічого не зроблю їй. Пан стояв перед всіма блідий, схудлий, з закинутими назад руками.
Довго думав і прийшов сказати, звернувся він при всіх до дівчини:
-Ти Гафія не бійся мене, не ховайся. Ходи на поле,  працюй. Я винен в смерті єдиного сина і не підозрював що кохання сильніше за батьківську заборону. Ось це хотів тобі сказати, будь щасливою...
Сказав і пішов собі пан, залишив мовчазних людей біля стрункої, сумної молоденької селянки.
Незабаром пан помер. Відбулось це також вночі, коли пан Михайло вийшов на ганок, подихати свіжим повітрям, подивився на гарний осінній вечір та й не витримало серце туги, зупинилося…
Гафія винуватила себе в смерті панича і говорила матері:
Навіщо мені така краса, яка здатна і полонити, і вбити.
Але колись то рани загоюються... Через два роки посватав Гафію лісник Івась, народився у молодого подружжя  син Микитка.
 Чоловік ховав Гафію, особливо коли приїздили москалі, бо чого доброго побачать і вкрадуть дружину - красуню. Він брав на себе всю важку роботу, беріг свою жінку і жили вони з повагою і любов’ю один до одного.
Так, немов через зіркове сито просіялись літа, змінились обставини і люди, помер Івась, а стара бабка Гафія іноді розповідала онукам і правнукам історію вірного панського кохання в мальовничому фільварку Меляня.
Запам'ятали трагічну любов пана Володимира і селяни, увіковічив її у приповідках молоді.

2016


Рецензии