Литня ностальгия

Ось вже і літо йде на захід сонця,
Знімає павутиння, наче шаль.
Розсипалися трави під віконцем,
Й насіння квітів, як крихкий крохмаль.
Під зорепадом місяць загубився.
В полях роса та блискавиць вогні.
Світанок в озеро зненацька задивився
Й забув, яку він звістку ніс мені.
Кущі троянди скупчились під тином,
В них пелюстки чекають холодів...
Ти проти течії гребеш невпинно
До скону літа - хоч би й не хотів...
Але не допоможуть нам обряди,
Єдиний оберіг - своя земля!
Даремно я шукала у троянди
Підтримки для розгубленого дня.
Так дай же нам наснаги, Матір Божа,
Все пережити й зиму подолать.
Хай той, хто прагне літа, завжди зможе,
Бодай на мить, відчути благодать
Й затамувати у душі надію,
Що все - не марно, прийде все в свій час.
"Нехай над нами вітер лютий віє,
Але  у серці вогник же не згас!"-
Майже молитву шепочу, як мантру.
У скронях б`ється в ритмі серця сталь:
"Невже це літо в зиму піде завтра?!...
Крокує швидко..., впевнено..., нажаль..."