Буває, нібито завмираєш
Серед життя і людей навколо.
Раптом голову набік схиляєш
Та прислухаєшся, що там нового.
Там, в глибині, йде серйозна робота:
Зріє, дорослішає душа.
Наче у ляльці комашина істота
Вирощує собі барвисті крила.
Прискіпливо візаві обираєш,
Тонкіше що хочеться відчуваєш.
І тим, що всередині починається
Ділитись не намагаєшся...
Носиш себе мов крихку порцеляну
Без метушні та страхів.
Викохуєш душу свою срібляну,
Мрієш стати одним з птахів...
З тих, на яких задивлявся з землі
Та думав, що не такий...
Але не спіши, всьому свій час
Прийде і твій...
Роздуми
© Copyright: Оксана Прислонская, 2019
Свидетельство о публикации №119080308821
Свидетельство о публикации №119080308821
Рецензии