Рассказ Мать на укр. языке

Мати
                Бувальщина. На згадку про Марію
Ця історія сталась у повоєнні роки. Як і багато інших жінок, Ганна не дочекалась свого чоловіка Степана. З горем боролась, проводячи  дні у важкій праці та у вихованні дітей.
Діти. Про них думала кожну хвилину: щоб були здорові, заможні і добрі до людей. Але не все виходило так, як хотіла мати.
Микола і Сашко одружилися, відокремилися, побудували хати і працюють у колгоспі. Ганна залишилась з меншеньким _ Михайликом. А коли він привів до хати невісточку  Настю, не могла Ганна натішитись, _ адже буде кому на старості кварту води подати. Поміркувати. Віддала дітям все майно, переписала житло.
І саме з цього почались материні подорожі до синів. Часто бачили односельці бабуню з клуночком на  плечах  і палицею в руці.
_ Куди йдете, Ганно Василівно, у таку спеку? Краще полежали б десь у затінку вишневого садку,_ бадьоро запитував сільський красень Петро.
_ Йду до Миколки, місяць відбула у Сашка, _ з сумом в очах відповіла.
_ То виходить, гостюєте?
_ Можна сказати і так, живу по тижневі, іноді - місяць, то в одного сина, то в іншого.
_ Ви ж хату маєте!  - збентежено вирвалось у Петра, - разом з дідом Степаном ще до війни мурували.
_ Я її Михайлику віддала, тепер Настя каже, щоб я йшла до старших синів, бо в них там просторніше, нагодують краще. Вони ж молоді, хочуть пожити без зайвого тягарю.
Цілих три роки слухали сусіди, як Ганна раз - по раз викликає господарів – синів чи їх дружин.
_ Дитино/ це вона до Наді, дружини Миколи/, -  можна у вас погостювати?
_ Ого! Знову на місяць! Що не хочуть вас молодята? Ваш,  ненаглядний, Михайлик лице показав? Все ж їм відписали, а тепер розбираєтесь,  жебрачите, на жалість б'єте? Гаразд, по живіть трохи.
Сашко самий старший, той, взагалі, знаходив маму в садку під грушкою, бо невістка Даша собаку зачинить і мовчки заходить до кухні, навіть, не привітається зі старенькою. Але свекруху нікуди до сусідів не пускає, щоб не розводила теревені з бабою Катериною. Принесе їсти тричі на день, буркніть: - Їжте, _ і все.
Одного разу наважилась мати відверто поговорити з Михайликом і зайти до власної оселі, де промайнула її молодість та повиростали діти.
Лютувала зима, завірюха, снігу намело ніби на два роки, Ганна на двох полицях ледве прийшла до рідної домівки, де колись разом з дітьми дружно сиділи за столом. Пальці так заклякли, ніяк не могла відкрити добре закручену клямку.
 _ Сину, Михайлику! Відчини!
_ Ти чого, стара, занадилась?_ з ганку відгукнулася Настя.
Набридла ти нам! Йди геть!
Ось тоді гірко полились сльози, сперлась на огорожу і не знає, куди йти?
_ Бабуню, що сталося?
_ А, це ти, Петре! Нема мені притулку, Сину…. І затряслись старенькі, сухенькі плечики, сиве волосся вибилось з - під хусточки.
_ Ганно Василівно, а давайте ми з Марійкою візьмемо вас до нас…
П'ять років прожила старенька мандрівниця в молодій сім'ї Петра Затонського.
Бавила їхню Олесю, розповідала малечі казочки, готувала сніданки, пекла хліб. Походи в гості до синів скінчились. Вони, рідні діти, заспокоїлись, провідувати не ходили – головне, - втішилися! Ніхто не приходив до них жебраком, не стояв біля воріт. Та й люди кинули нікому не потрібні пересуди!
Ганна Василівна пішла з життя тихо: вночі заснула, а вранці не прокинулась.
Ховали її з першими пролісками, повесні, виглянуло сонечко, милосердно пригріло проводжаючих, крокуючих за труною.  Самотньо блукаючий по обличчях промінчик поцілував останній раз і небіжку, а попереду процесії по дорозі перескакував голуб/ звідки він тільки взявся?/, здавалось теж проводжав Ганну Василівну.
 А може то була її душа, яка дякувала Марійці і Петру за їх доброту?
/надруковано в г. Дунаєвецький вісник", 2011.- №5-6.- 20 січня/


Рецензии