Василий Стус. Ты здесь. Ты здесь. Бела вся...

Ты здесь. Ты здесь. Бела вся, как свеча -
испуганно и тонко полыхаешь,
оборванной открытостью пленяешь,
рыдания сдержав из-за плеча.
Ты здесь. Ты здесь. Как в долгожданном сне -
скомкав платок хрупкими перстами,
пылкими взглядами, движеньями,
призрачною кажешься ты мне.
И вдруг - река! Из расставаний вечных
нахлынула, нашла и захватила.
Спешила жуткая волна
на берегах, как кони, торопливых.
Постой! Дождь падает над нами пусть,
святошинских воспоминаний, чистая.
Останься. Не смей в город идти
занудных площадей и улиц.
Ты ж вырвалась, пошла - и вдруг
с гор оползень пополз, смещенье
материка, внезапный сдвиг, деленье.
Немая дрожь ресниц и трепет рук.
Пошла - туннелем длинным дальше - в ночь -
во мрак - снег - завывание метели.
От слез опухли губы твои белые.
Прощай. Не оборачивайся. И не плачь.
Прощай. Не оборачивайся. Благовесты
про того света встречи извещала
вечерняя зеленая звезда. Завизжал
хрупкий овраг. Скажи - сыночек мой
пусть без меня  живет век свой.
Прощай! Не оборачивайся! Обернись!!!

Оригинал:

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —
так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —
хустинку бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
І враз — ріка! З розлук правікових
наринула, найшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
0 залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
І трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —
у морок — сніг — у вереск заметілі,
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовісти
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи — синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!