***

Бабця з сільської хати, й та, що живе  в квартирі,
тільки щодня ; на дачі ( Боже, додай їм сил…),
ніби сушені грушки, ; зморщені й темношкірі,
спини – питальні знаки. Що їм відповіси?

Нині вони обидві ; символи України,
більш, аніж красномовні, як на них не дивись.
Ось вони – височіють  ; ніби живі руїни
краю, що нині в часі й просторі загубивсь.

В когось життя ; солодке, мов карамель з повидлом,
і європейське щастя, наче на дріжджах, пре.
Бабці такі маленькі, їх там, «згори», не видно.
Як вони животіють, й дідько не розбере.

Тягнуть в мішках ; картоплю, тягнуть у відрах ; груші,
тягнуть в торбах ; цибулю, тягнуть свої хрести…
Їх загрубілі руки м`якші, за мертві  душі
тих,  хто від них нужденних запросто відхрестивсь.

З болем щодня даються їм щонайменші рухи,
та все одно під гаслом : «Рух ; це і є життя»
до мозолів працюють  їх ревматичні руки;
їм би, бодай краплину, нашого співчуття.

Адже життя нічого їм не несло на блюді,
певно  їх обминуло більшість із благ земних.
Хоч ми й не сильні світу, також, ; нужденні люди,
місцем в маршрутці хоч би, хтось поступивсь для них.