Згадаю – заплачу
Бабусенько, рідна,
згадаю – заплачу…
Жила завжди бідно,
постійно в нестачі.
Пройшла через голод,
воєнні жахіття,
і горе, і холод,
в своїм довголітті.
Душа, як криниця,
та, доля нестерпна:
з війни удовиця, -
працюй, доки смеркне!
Роботи без ліку!
Які ж треба руки?
Ще й без чоловіка,-
лиш діти, та внуки.
Ти кожного гріла,
любити навчала,
а серце боліло
самотнє, в печалі.
Казала: «Полови
мені вже не треба.
Зерно те змололи, -
Відплакало небо.»
Ти вміла кохати,
як біла голубка,
та доля проклята
вдови-однолюбки.
Бабусенько, рідна,
веселої вдачі…
Відмучилась, бідна.
Згадаю – заплачу.
Травень 2016.
Вспомню - заплачу...
© Copyright: Карпенко Наталия, 2019
Свидетельство о публикации №119071203737
Свидетельство о публикации №119071203737
Рецензии