Серце страждаючи тихо мовчить,
Лиш сльози гаряче нагадують печаль,
Голос хрипами так боляче кричить,
Розбивши душі магічну скрижаль.
І падають у прірву наболілі слова,
Вириваються назовні забуті почуття,
А по обличчю все ще вирує гроза,
Покалічене серце тепер тільки в сміття.
Та холодні руки ще обіймать ніч,
Пошматоване життя й надалі згасає,
Я немов той ліхтар далеких узбіч,
Який зранку кожний день вмирає.
Він бачив клятви і щирі поцілунки,
Хвилини слабкості у м'яких дощах,
Тривожні обійми і пам'ятні подарунки,
Прощальну солону росу на очах.
І тим далеким туманом забутих років,
Я спішу востаннє кинутись в обійми,
І не промовивши ніяких зайвих слів,
Пробігаючи відчай, сльози і війни
До того, хто бачив любов і страждання,
Я біжу, збиваючи свої ноги до крові,
Маючи одне, тільки одне запитання,
"Чому страждання дано і так мало любові!?..."
Чому так мало
© Copyright: Марианна Медзинская, 2019
Свидетельство о публикации №119063008643
Свидетельство о публикации №119063008643
Рецензии