Володимир Висоцький Балада про дитинство

Володимир Висоцький "Балада про дитинство"

Час зачаття свiй знаю умовно,
Тобто, пам’ять моя однобока.
Був зачатий вночі я  - грiховно,
І з’явився на світ не до строку.

Народився не в муках та злобі -
Дев’ять місяців - це ж не років...
Перший термiн відсидiв в утробі,
Та добра там нема й поготів.

Спасибі вам, святителі,
Що плюнули та дунули,
I враз колись батьки мої
Зачать мене надумались.

У ті часи приховані,
Що, тут у народнiй творчостi,
Як строки намальованi
Човпли за край свiдомостi.

Їх брали в ніч заплiднення,
А багатьох - до цього ще.
Але живе огидненьке,
Ще й дихає, - убоїще.

Ходу, думи швидкi, гей ходу!
Ех, слова. Ех, рядочки iз слова!
Перший раз я отримав свободу
В тридцять восьмiм, в Указi новому.

Знати б, хто так тоді все мурижив,
Все б вiддав я, падлюці стократ.
Народився та жив я, ще й вижив -
На Міщанській мiй дiм в акурат.

За стінонькою стiнкою,
Де чути все, й все видненько,
Гулялися горілкою
Сусід мiй та сусідонька,

І жили всі рівнесенько ми,
Де коридор - вiтальная:
На тридцять п’ять кімнат лише
Всього одна вбиральня є.

Тут зуб на зуб не попадав,
Не гріла тілогрієчка,
Тут вперше добре розпізнав,
Яка ціна копієчки.

Не боялась сирени сусідка,
Й мати звикла до того потроху.
І плював я трирiчний хлопчина
На повітряну з неба тривогу.

То ж не все те, що зверху - від Бога,
І народ ті запалки гасив,
Як маленька для фронту підмога
Мiй пiсок, що я справно носив.

Світило сонце гаряче
З дірок, що дах засіяли,
На Євдоким Кирилича
Та Гисю Моісєєвну.

Вона йому: - Як там сини?
- Без вісті щезли й згинули!
Ех, Гися, ми ж одна сім’я,
Бо й нашi теж загинули.

Ви постраждали масово,
То й стали росiянами,
Мої - пропав завчасно так,
Твої - що сіли планово.

Вирiс, вже без пелюшок та сосок,
Жив з увагою, наче центральний.
І дражнили мене: - Недоносок! -
Хоч доношеним був я нормально.

Маскування хотів позривать я.
- Полонених женуть! - Що ж дрижим?
Повертались батьки наші й браття
По домiвках - своїх та чужих.

У тьоті Зіни кофточка
З драконами та зміями -
А у Попова Вовчика
Був батько із трофеями.

Трофейная Японія,
Трофейная Германія,
Прийшла до нас Лімонія,
Суцільна Чемоданія.

У батька взяв на станції
Погони, ніби цяцьки, я.
А із евакуації
Валили люди штатські вже.

Роздивились вони, оклигались.
Похмелились, й тверезими стали.
І відплакали ті, що діждались,
Ті, що втратили -  теж відстонали.

Рив метро тато Генки та Вітькін,
- А навіщо? То вiн й відповів:
- Коридори завершують стінки,
А тунель аж до світла бiжить.

Пророцтво це папашине
На слухав Вітька з корешом.
Із коридору нашого
В тюремний коридор пiшов.

Завжди був суперечником.
А, як припруть - відмажеться.
Пройшов тим коридорчиком,
Стіною кінчив, мабуть вже.

Та у батьків своє буття,
І ми - були геть вільними -
Й сприймали ми своє життя,
Як люди самостійно так.

Всі: з малечi, як ми, й до бувалих,
Бились мiцно завжди до кров’янки.
А в пiдвалах i напівпідвалах
Хлопчаки йти хотіли під танки.

Не дісталось їм навіть по кулі -
В ремісному живи - не тужи.
Ні дерзати - але ризикнули
Із напилків робити ножі.

Зустрiнуться з легенями
Від нікотину чорними,
До держака легенького,
Трьох кольорів, наборного.

Робили справи спiльнi ще 
Сопливі геть острожники.
Нам німці, - полонені що,
На хліб міняли ножики.

Спочатку грали в фантики,
На гроші ми iз cкнарами.
І ось пішли романтики
Злодюгами бувалими...

Час такий був - й були там підвали.
Було зменшення цін не намало.
І текли куди треба канали,
А в кінці куди треба впадали.

Діти бувших старшин та майорів
До льодових широт піднялись,
Все тому, що із тих коридорів
Вниз зручніше було, ніж увись.

© Володимир Туленко. Переклад, 2019

https://www.youtube.com/watch?v=mLZUJom5IFQ

*****
Владимир Высоцкий "Баллада о детстве"

Час зачатья я помню неточно, -
Значит, память моя однобока.
Но зачат я был ночью, порочно,
И явился на свет не до срока.

Я рождался не в муках, не в злобе, -
Девять месяцев - это не лет.
Первый срок отбывал я в утробе:
Ничего там хорошего нет.

Спасибо вам, святители,
что плюнули да дунули,
Что вдруг мои родители
зачать меня задумали

В те времена укромные,
теперь почти былинные,
Когда срока; огромные
брели в этапы длинные.

Их брали в ночь зачатия,
а многих даже ранее,
А вот живет же братия -
моя честна компания.

Ходу, думушки резвые, ходу,
Слово, строченьки милые, слово!
В первый раз получил я свободу
По указу от тридцать восьмого.

Знать бы мне, кто так долго мурыжил -
Отыгрался бы на подлеце,
Но родился и жил я, и выжил, -
Дом на Первой Мещанской, в конце.

Там за стеной, за стеночкой,
за перегородочкой
Соседушка с соседушкой
баловались водочкой.

Все жили вровень, скромно так:
система коридорная,
На тридцать восемь комнаток
всего одна уборная.

Здесь зуб на зуб не попадал,
не грела телогреечка.
Здесь я доподлинно узнал,
почем она, копеечка.

Не боялась сирены соседка,
И привыкла к ней мать понемногу.
И плевал я, здоровый трехлетка,
На воздушную эту тревогу.

Да, не всё то, что сверху, от бога -
И народ «зажигалки» тушил.
И, как малая фронту подмога,
Мой песок и дырявый кувшин.

И било солнце в три ручья,
сквозь дыры крыш просеяно,
На Евдоким Кириллыча
и Гисю Моисеевну.

Она ему: «Как сыновья?» -
«Да без вести пропавшие!
Эх, Гиська, мы одна семья,
вы тоже пострадавшие.

Вы тоже пострадавшие,
а значит - обрусевшие,
Мои - без вести павшие,
твои - безвинно севшие.»

Я ушел от пеленок и сосок,
Поживал - не забыт, не заброшен.
И дразнили меня «недоносок»,
Хоть и был я нормально доношен.

Маскировку пытался срывать я,
Пленных гонят, - чего ж мы дрожим?
Возвращались отцы наши, братья
По домам, по своим да чужим.

У тети Зины кофточка
с драконами да змеями -
То у Попова Вовчика
отец пришел с трофеями.

Трофейная Япония,
трофейная Германия:
Пришла страна Лимония -
сплошная чемодания.

Взял у отца на станции
погоны, словно цацки, я,
А из эвакуации
толпой валили штатские.

Осмотрелись они, оклемались,
Похмелились, потом протрезвели.
И отплакали те, кто дождались,
Недождавшиеся отревели.

Стал метро рыть отец Витькин с Генкой,
Мы спросили: «Зачем?» - Он в ответ:
Мол, коридоры кончаются стенкой,
А тоннели выводят на свет.

Пророчество папашино
не слушал Витька с корешом:
Из коридора нашего
в тюремный коридор ушел.

Да он всегда был спорщиком,
припрешь к стене - откажется.
Прошел он коридорчиком
и кончил «стенкой», кажется.

Но у отцов свои умы,
а что до нас касательно -
На жизнь засматривались мы
вполне самостоятельно.

Все - от нас до почти годовалых -
Толковища вели до кровянки,
А в подвалах и полуподвалах
Ребятишкам хотелось под танки.

Не досталось им даже по пуле,
В ремеслухе живи - не тужи.
Ни дерзнуть, ни рискнуть, но рискнули -
Из напильников сделать ножи.

Они воткнутся в лёгкие,
от никотина чёрные,
По рукоятки лёгкие
трехцветные наборные.

Вели дела обменные
сопливые острожники:
На стройке немцы пленные
на хлеб меняли ножики.

Сперва играли в фантики,
в пристенок с крохоборами,
И вот ушли романтики
из подворотен ворами.

Было время и были подвалы,
Было дело - и цены снижали.
И текли, куда надо, каналы
И в конце, куда надо, впадали.

Дети бывших старшин да майоров
До ледовых широт поднялись,
Потому что из всех коридоров,
Им казалось, сподручнее - вниз.

© Владимир Высоцкий. Текст, музыка, 1975