Вечернее море звёздной Европы

Зірка впала з неба,
Колихнулось повітря заходу,
То впала Європа,
Знесилена тягарем долі.

Долі - не долі, щастя - не щастя,
Духовної бідності, або матерьяльної,
Свята людської природи,
Пригнічення палких почуттів,
Полохання вечірнього німбу минулого тижня,
Або сходу непримиренного заходу.

Серпневий серпанок розтяв
Серп Ісуса,
Прорвав кайдани ката складних алегорій до Бога,
І з пелюшок безперестанного кола природи
Вийшла в принадах краси Старого Світу новорожденна Європа.

Пустила зірку з неба
До черева мирської демократії
Жовтневого Бризу
І забриніла в тіні сонячних променів нової волі.
З руїн поднялася,
Осяяла межі полів и степів,
І розтяла їх новими полями й степами.
Поля попливли, прямо на захід,
В країну вічного моря новітнього часу.

Емпіризм розуму витік із склянки полуденного чаю,
І я подивився на мрії новітнього людства.

А коло проїхало геть,
Все сминаючі зорі та долі,
Та доїхало до самого заходу.
А потім - упало в гєєну
Вогненну
Нового Тартару,
І плин часу спізнився на одну лиш хвилину
Потяг на станцію
В місті Н
Стояв там той-то
Палив
Трубку новітнього сенсу.

І грудневий сполоханий заяць пробіжав і спинив плин безперестанного часу.
І логіка впала,
І світ почуттів заполонив світ
Нової людини
Й організм чутів і принад впали на голову
Немовляті Європі.

Побіліле Волосся
Впало додолу
І я підібрав,
Щоб віддати священику на освячення,
Але Різдво Європи наступило,
Катарсис підняв злий тягар,
І психіка зійшла на заході,
І впала на півдні.

А він усе стояв і палив у потязі
Неминучої колії,
Стояв на краю прірви немочі
І волів сказати вголос,
Прокричати,
Прорвати серце збитого Лондона
І впасти додолу,
Пригнічити світ,
На новий асфальт
Мостової Валу Святої Феодори Пирогощої,
І все впало на все,
Змішалося в товчії негаданих світів
Триліонів
Померлих
За душу людей,
Що тільки й жадали
Крові, крові й неволі,
Філософи впали зорею,
І цей зорепад сам Айнштайн
Назвав "Das Ende von einem Stein
Im Ende von meinem Schicksal".

І він поринув у світ марень, тьмяностей і гіпотез,
А потяг
В'їхав у тонель безвороття,
Паралелі розбили систему
Оповідання про час,
Який буде минати
Назустріч, наперекір годинникові
Падучих психологів
Світу віденського університету імені Розуму й Досвіду. У світ нових аналогій!

А у всевітті каяття
Померла новонароджена система,
А Європа тільки забилась,
Й заплакала,
Благаючи про допомогу
Її зніяковілій сутності.

І трійця Апокаліпсису проскакала
Теренами негативу
Дореволюційної фотографії,
І фотограф перекинувся у труні.

Це було в травні,
Не було ніяких аналогій,
І водосхил
Водосховищ
Водоспадав на енергію нового ліхтаря
Новітнього світла.

А він усе сидів на пероні в Безодні,
І ляса точив про своє примітивне,
А з неба падали зорі
На пальта, одежу і млості нової невинності людини й природи.

І світ палав і бажав
Вирватися, вилітити
З катоду свободи,
Та вдарити по екрану
Камери Вільсона
Нової людини.

Але він не дав,
Безособовість втримала світ на куцих ногах,
І тінь на вічному сонці на заході
Обернулася боком до станції
Експресу.
І світ поринув в світ логіки
І порядку денного мислення,
Раціоналізму нового пізнання,
А розум взяв і згорів,
Залишивши лиш
Знавісніле лишення
Та порожнечу
У білому слоновому черепу
Псевдо мене.

"Я не відбиваюсь у дзеркалі
Моєї душі!" -
Загорлає,
І комісар поверне назад
Експрес, що було вже поїхав у вічність,
І він зайде досередини,
І збитий когнітивний білок поїде назад,
До своєї Європи.

Європа постане,
Повстане
І встане,
На прокрустовім ложі
Паралелизмів,
І зоря впаде,
Окропить схід нового
Двадцять третього тижня.

І з рейок впаде Експрес,
У калюжу малого безвороття,
А Його поглине душа,
І він поглине душу,
І полетить у далеку
Галактику правди,
Щоб у неділю
Непорочного Зачаття
Спуститися на землю зорею.

А доки сиджу і дивлюся на небо,
Шукаючи Місяць.
А Європа сидить і тече,
Лежить - майоріє на світанку раннього заходу,
А Він десь у новинній галактиці
Стоїть і мріє...

Про те, що ніколи не відбувається,
І те що, якби мало відбутися,
То ніде, ні з ким і ніколи.

А світло несеться,
В'їдається в далеч,
А світло рветься,
Хоче в Безодню.
 
Карколомне буття
Сонця північного миру
Позначило прибуття
Рим до південного Риму.
На полустанці
Дощ лив безперестанку,
А він сидів і палив,
Знову, під музику злив,
Знову в Безодню прагне,
Хоче покинути Галактику,
І пірнути в практику,
Щоб доки мозок не розм'якне...

Встигнути долетіти

До краю ...

Як там говорив Айнштайн?
Ніяк. Зніяковів Айнштайн
В його прагненні до вічної Праги.
І впав на землю...

Я це бачив у телевізорі, чекаючи на новий Експрес
В нове нізвідки.

А Він все падав і горів
А я дивився і глядів -
І не міг урозуміти,
Чи-то правда,
Чи форма розмякла,
І правлінню розуму прийшов кінець.

Та ні! То Європа на світанку
В тому ж літньому серпанку
Здійнялася, поднялася,
Славословиться...

І сенс поплив,
А потяг прийшов,
І перестало буть, що казать.

І я запнувся.

9 грудня 2018