Крізь сірість хмарну теплі промінці
лікують серце, зболене до краю...
світило обережно виглядає,
лишає поцілунок на лиці
і знов за хмари, день пішов на спад.
І відчай зменшивсь на одну краплину.
І може я, втомившись від порад,
нарешті відпущу тебе, мій сину?..
Бо вибір, власне, невеликий мій:
утратить глузд із відчаю останній,
а чи себе віддати Божій Длані
тим возродивши череду надій,
що день новИй наповниться життям,
що в Божім Царстві житиме дитя,
що буде сонця більше, ніж дощу,
що я тебе, синочку, відпущу.
Вiдпущу...
© Copyright: Ева Сокол 2, 2019
Свидетельство о публикации №119052104891
Свидетельство о публикации №119052104891
Рецензии
