Павлычко Дмитрий

* * *               
Вот тебе, моя ты сказка,
Руки, губы, жар в крови!
О, прими же, грустноглазка,
Сердце, полное любви!

Оберну тебя руками
И устами обовью,
А в душе, на донце самом,
Спрячу я печаль твою.

* * *
Що я для тебе маю?
Серце! Руки! Уста!
Так, моя сумноока,
Так, моя золота.

Я тебе обгорну руками,
Поцілунками обів’ю,
А в серці, на самім денці,
Сховаю печаль твою

ДУЭЛЬ.
Из Дмитрия ПАВЛЫЧКО

О, гениальный Александр,
Ещё не кончилась дуэль.
Ползут, ползут, как саламандры,
Дантесы из чужих земель.

А мы желаем затоптать их,
Отбросить, отшвырнуть назад.
Храним у входа вроде рати
Взлелеянный отцами сад.

Уж встали все: и те, кто пали   
В сибирский снег, в полесский торф,
И те, кого замордовали
И Берия, и Бенкендорф.

Твоим словам, как будто чуду,
Мы кланяемся все теперь.
Убийц твоих я не забуду-
Твой берегу я револьвер!

Ведь ту черту, что меж тобою
И меж Дантесом пролегла,
Назвали вечною враждою:
Надвинулась она, как мгла.

На стороне твоей всегда я.
Мне слышен твой гранитный шаг.
Держу на мушке подлеца я.
Не промахнусь - погибнет враг.

И больше клеветы не будет,
Не будет он за мной шагать,
Доносов грязных не накрутит,
Не будет кляузы слагать.

Вельможе никуда не деться,
Не избежать ему конца,-
И треснуло Дантеса сердце,
Как пуговица, от свинца.

В обеду верю я всецело-
Мерзавцев всех сметёт народ
И выйдет на дорогу смело,
Где в звёздах кровь твоя цветёт!
1962
ДУЕЛЬ
0 геніальний Олександре,
Ще не закінчилась дуель!
Повзуть, неначе саламандри,
Дантеси із чужих земель.
А ми їх топчемо ногами
1 відкидаємо назад,
І вхід пильнуєм біля брами
В батьками виплеканий сад.
Вже встали всі: і ті, що впали
В сибірський сніг, в поліський торф,
І ті, кого замордували
І Берія, і Бенкендорф.
Твоєму слову, ніби чуду,
Ми поклоняємось тепер.
Убивць твоїх я не забуду —
Твій бережу я револьвер!
Бо риска та, що між тобою
Й Дантесом пролягла колись,
Зробилась лінією бою:
Народи і кати, сходись!
Іду я по твоєму боці
І чую твій гранітний крок,
Тримаю підляка на оці
І натискаю на курок.
Не буде він писать доноси
І назирці за мною йти.
Не буде він складати в стоси
Страшні наклепницькі листи.

Поблід вельможа беріанський,
Як мішковиння неживе.
І тріснуло, мов гудзик панський,
Від кулі серце рогове.
Я вірю в нашу перемогу —
Народ негідників змете
І вийде сміло на дорогу,
Де в зорях кров твоя цвіте!

ОБРУЧ.
Из Дмитрия ПАВЛЫЧКО

Мчится мальчик.
Чубчик - солнышка светлей.
Подгоняет обруч палочкой своей.
А за ним - светило, будто мать, вдогон,-
Чтоб не падал, дабы не ушибся он.

По долине,по тропе, через лесок
Мчатся солнце, белый чубчик, обручок.
И такой на белом свете нет страны,                ттт
Где могли б остановиться бегуны.

Ай да обруч! И куда он мчится так
Мимо нивы, по тропе,через большак?
Я спросил: ведь тот ребёнок - это я,
А светило - мама милая моя. 
1976
Перевёл с украинского Я.

ОБРУЧ
Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча;
Підганяє паличкою обруча.
501
За ним сонце, наче мати,— навздогін:
Щоб не впав, бува, та не побився він!
По долині, по стежині, біля круч
Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.
І нема, немає в світі далини,
Де спинилися б невтомні бігуни.
Ах, обруч! Куди, куди він так жене
По стежині через поле весняне?
Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп’я,
А те сонце — то матусенька моя.
1976