Іноді до народження треба надцять разів померти. Набутися залежним від любові та самоти бранцем. А потім отримати листа у саморобному склеєному конверті.
Скільки ж тобі виповнилося, дитя? – Сьогодні п’ятнадцять.
Тобі смакує мій чай у горнятку? А час у вологій мушлі? –
Він вигорілий, як втрати, пурпурові та довгоплинні. Він солодкий, як любощі, пристрасні та минущі. –
Як ти ростеш у голомозому і прочиненому житті, дитино?
Як сонях, горну до сонця чорняві вогкі насінини. Рахую сни і дерева, заповнюю барвами порожнечу. Малюю крейдою на міжлюдських парканах і стінах. Чую знервоване та важкезне – Не сунься у доросле життя, малеча!
Міняю відстані на зустріч та безсоромне безсоння. Постійно гублю останні мізки та кишенькові гроші. –
Мала, чуєш, хтось голосно стукає у підвіконня? –
Це мій шпак, я годую його насінням.
Хоча ні, це той листоноша.
Травень 2019
Iнодi до народження треба надцять разiв померти
© Copyright: Оксана Шпиталь, 2019
Свидетельство о публикации №119050605894
Свидетельство о публикации №119050605894
Рецензии