***

Чи буде можливість ще раз поглянути в ті неймовірні очі,
Які сяяли яскравіше за зорі тієї незабутньої теплої ночі?
Якщо життя - це доля, то хто тоді ти? Подарунок долі чи за всі гріхи мої покарання?
Нагорода чи чергове випробування, яке принесе лиш сльози та страждання?

Мені все одно: ти був, є і будеш тим, хто хвилює мою кров...
Клянусь, я хотіла забути кожну мить, але нічого зробити з собою не можу. Згадую усе. Знов і знов.
Кажуть, що відчайдушно намагатися забути - це все одно, що вічно пам'ятати.
Ну й нехай. Якщо лиш спогадами і живу, чому я повинна усе те забувати?

Якщо попросять, то усе що завгодно зможу віддати,
Одне лиш мені залиште, прошу. Спогади ніхто і ніщо не в силах забрати...
Чому ніяк не наважуся зробити перший крок, чому намагаюся знайти риси твого обличчя у кожному, кого на своєму шляху зустрічаю?
Чому лиш про одне думки, чому нікого і нічого навколо я не помічаю?

Мені не дають спокою усі ці питання,
Знайти відповідь хоч на одне з них - наразі моє єдине бажання.
І чому таке сіре небо, чому так тьмяно сонце сяє?
Ніхто не відпосість, а знаєш чому?
Бо крім тебе цього ніхто не знає.

P.S. Так, я згодна, що все дуже зворушливо і занадто сентиментально,
Зате по-справжньому і щиро, як би це не звучало банально.