Легенда о полыни и ковыле

Легенда про полин та ковилу

(прикаспійська)

Була у батька-бідняка
Полин, слухняна доня.
Та ще й прегарна отака:
Шнурочки брів до скроні,

І чорні змії чорних кіс,
І стан, тонкий, дівочий...
І ночі темної чорніш,
Її уважні очі.

До праці бралася скоріш...
І добре серце мала.
Та ще й, від парубка незгірш,
На конях гарцювала!

Любила край свій степовий,
Простори неозорі...
Де вільно бродить вітровій
І низко світять зорі.

Сусідам батечко казав:
- Полин - моя утіхо... -
Але якби ж він тільки знав,
Яке чекає лихо!

Раз завітав у ці місця
Ковил - синочок бая...
- Моєю буде дівка ця,
Бо кращої немає! -

Почав чіплятися... Полин
Все не давав проходу.
І знали б, що він за один -
Пихатий був ізроду.

Жорстокий, хитрий, наче тхір,
Та ще ж і мстивий досить...
Не мав відмови до тих пір
Й протесту не виносить.

Полин відмовила! Його
Красуня не кохала.
То ж не домігся він свого...
Ковила злість напала!

Зібрав людей і там при всіх
Придумав пісню власну:
Піднявши дівчину на сміх,
Зганьбив її, нещасну.

Мовляв, її він віддає
Усім, хто лише схоче:
- Красуні гордої моє
Вже тіло це дівоче! -

Полин метнулась до коня: -
- Рятуй же, кОню милий! -
За нею, ніби вороння,
Погоня що є сили...

І не сховатися ніде,
Вже силоньки немає...
Погоня, що Ковил веде,
Її наздоганяє.

З утоми кінь уже хрипить,
Із нього - клапті мила...
І ось коня Полин за мить
У травах зупинила.

Щосили зойкнула: - Врятуй!
Сховай, мій степе любий!
Доньку свою лишень почуй,
Позбав мене наруги! -

Й пропала. Тільки навсебіч
Розбіглася травиця.
Гірка, срібляста... В тому й річ,
Що то Полин-дівиця!

Гірка й пекуча, бо із сліз
Дівочої образи...
А що ж Ковил? - У землю вріс!
Травою став одразу.

Часи такі колись були,
Не всі про них і знають...
Сріблясті пасма ковили
Легенду нагадають.
   15.04.2010г.

- - - - - - - - - - - - - - - - - -

Перевод на русский язык:

Легенда о полыни и ковыле

(прикаспийская)

Была у отца- бедняка
Полынь, послушная дочь.
Да ещё и красивая такая:
Шнурочки бровей до висков,

И чёрные змеи длинных кос,
И стан тонкий, девичий...
И ночи тёмной черней
Её внимательные глаза.

За работу бралась скорей...
И доброе сердце имела.
Да ещё и не хуже парня
На коне гарцевала!

Любила край свой степной,
Просторы неоглядные...
Где вольно бродит ветровей
И низко светят звёзды.

Соседям папочка говорил:
- Полынь - моя отрада... -
Но если бы он только знал,
Какая ожидает беда!

Раз наведался в эти места
Ковыл, сыночек бая...
- Моей будет девка эта,
Ведь лучше нет! -

Начал цепляться... Полыни
Всё не давал прохода.
И знали бы, что он из себя представлял -
Надменный был от рождения.

Жестокий, хитрый, будто хорёк,
Да ещё и довольно мстительный...
Не имел отказа до тех пор
И протеста не выносит.

Полынь отказала! Его
Красавица не любила.
Так что, не достиг он своего...
Ковыла злость охватила!

Собрал людей и там при всех
Придумал собственную песню:
Подняв девушку на смех,
Опозорил её, несчастную!

Мол, её он отдаёт
Всем, кто только захочет:
- Красавицы гордой моё,
Уже тело это девичье! -

Полынь метнулась к коню:
- Спасай же, конь милый! -
За нею, будто вороньё,
Погоня что есть силы!

И не спрятаться нигде,
Уже и силушки нет...
Погоня, что Ковыл ведёт,
Её настигает.

От усталости конь уже хрипит,
С него - клочья мыла...
И вот коня Полынь через мгновение
В травах остановила.

Что есть силы вскрикнула: - Спаси!
Спрячь, моя степь дорогая!
Дочь свою только услышь,
Избавь меня от поругания! -

И пропала. Только во все стороны
Разбежалась травушка,
Горькая, серебристая... В том-то и дело -
Что то Полынь-девица!

Горькая и жгучая, Ведь из слёз
Девичей обиды...
А что же Ковыл? - В землю врос,
Травою стал мигом.

Времена такие когда-то были,
Не все о них и знают...
Серебристые пряди ковыля
Легенду напомнят.