Утіш мене з неба,
Матусю рідненька.
Притули до себе,
Голівоньку сивеньку.
До грудей прижмусь,
До твоїх душею.
А потім проснусь,
На одинці з нею.
Так багато ран,
І їх час не лічить.
Память як тиран,
Душу всю калічить.
Ось як би жива,
То ми якось разом.
Бо вже сивина,
Покриває розум.
Так багато років,
Із тих пір минуло.
А твій син,як сокіл,
Десь шукає долі.
Твої діти Мамо,
До сих пір страдають.
Як ту зірку з неба,
Тебе виглядають.
От як би спустилась,
Ти хоч на хвилинку.
Бо ти ж наша ненька,
Наша половинка.
Ми б тобі вклонились,
До ніг би припали.
Бо коли родились,
Ми не шанували.
Не цурайтесь діти,
Матерів стареньких.
Треба їх любити,
Поки жива ненька.
Приїзжайте чаще,
До рідної хати.
Бо по телефону,
Душу не обняти!!!
УТ Ш МЕНЕ З НЕБА
© Copyright: Людмила Кравченко 4, 2019
Свидетельство о публикации №119042007274
Свидетельство о публикации №119042007274
Рецензии