А я люблю свою Полтавщину

Ми Богом створені по-різному.
Ми всі – птахи з своїми гніздами.
І любимо словами слізними
Хто – Гваделупу, хто – Москву.
Бурани знаємо і віхоли,
А як вітри навіють лихо нам –
Всі вигнанці святині тихої
З далеким іменем живуть.
    
А я люблю свою Полтавщину –
Де по сумлінню жити навчена,
Де так була щаслива з мамою,
Де у планети – справжній рай!
Бо як ідеш собі по вулиці –
Аж сонечко від щастя жмуриться,
І ти стоїш уже під Брамою:
-- Ану-бо, Петре – відчиняй!

Розкинулась полями ситими,
Пшенично-стиглими і житніми.
Трудом людським і небом піднято
Жовто-блакитні прапори.
А як прийде година грізная –
Полтавці й тут не будуть прісними:
Дядьки із гумором і піснею –
Аж Бог всміхається згори!

І я люблю свою Полтавщину,
Де по сумлінню жити навчена,
І так була щаслива з мамою,
І у планети -- справді рай!
А як ідеш собі по вулиці --
Аж сонечко од щастя жмуриться,
І ти стоїш уже під Брамою:
-- Ану-бо, Петре -- відчиняй!

Мені б в поля – забутись мавкою:
Хоч не Наталка – вся Полтавка я.
І бійся – хто мене обгавкає:
Тому відразу виб’ю зуб!
Не смійте – «бидлом» і «огризками» --
Бо у мені шугає блискавка,
І досить лиш малої іскорки –
Щоб вам на голову – грозу!
      
Бо я люблю свою Полтавщину!
В ній по сумлінню жити навчена,
В ній так була щаслива з мамою,
В ній у планети -- справжній рай!
А як ідеш собі по вулиці --
Аж сонечко від щастя жмуриться!
І ти стоїш -- уже під Брамою:
-- Ану-бо, Петре -- відчиняй!

Хай ятаган кривавить  місяцем –
Та упаде колись завіса ця.
І жду, коли вже перебіситься,
Й другої долі не прошу.
Не заберуть надії гендери,
Не облестять табу і тендери:
Землі святої замість серденька
Полтавську грудочку ношу!
   
Бо я люблю свою Полтавщину!
Де по сумлінню жити навчена,
Де так була щаслива з мамою
І у планети – просто рай!
А як ідеш собі по вулиці –
Аж сонечко від щастя жмуриться,
І ти стоїш уже під Брамою*:
--Ану-бо, Петре – відчиняй!

*Брама -- вхід до Раю, святий Петро -- тримає ключі від неї (за легендою).
          
Ілюстрація із Інтернету, дякую авторові.