Шекспир. Сонет 2

Sonnet 2 by William Shakespeare

When forty winters shall besiege thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery so gazed on now
Will be a tottered weed of small worth held:
Then being asked where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say within thine own deep-sunken eyes
Were an all-eating shame, and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer, 'This fair child of mine
Shall sum my count, and make my old excuse',
Proving his beauty by succession thine.
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.

********************************

Коли покриють зморшками чоло
роки, котрі стечуть, мов сорок зим,
зів`яне врода, наче й не було —
ніхто рванням не звабиться твоїм.
Якщо спитають, де ж твоя краса,
якою вабив, в юності, людей?
Ти скажеш, що зійшла немов роса,
залишившись на дні твоїх очей?
Це глум! Наразі гідні є слова —
Красою наділив дітей своїх.
Моя юнацька свіжість в них жива!
Вони насіння всіх надій моїх!
І крізь віки моя остигла кров
в моїх нащадках хай палає знов!